Олександр та Галина Кобилянські зустрілися, ще коли почали ходити до школи с. Ледянка на Красилівщині, де навчалися в одному класі. Їхнє передвоєнне дитинство було нелегким, хоча й там траплялися дитячі пустощі, маленькі радощі. Ще там, у школі, зародилася їхня дружба. Одночасно закінчили семирічку і стали на порозі самостійного життя, яке на той час було дуже важким.
Їхню юність обірвала війна. Так сталося, що на фронт у 1941 році юнака не взяли. Проте навесні 1942 року, коли молодь масово вивозили на примусові роботи до Німеччини та Австрії, його і Галину не обминула доля остарбайтерів. Проте на чужині дороги розійшлися: Олександр неподалік Франкфурта працював на заводі, Галина — поблизу міста Любек.
Сьогодні мало залишилося серед нас людей, яким довелося пережити важкий час, непосильну працю у неволі, бути очевидцем катувань і смерті односельців, друзів. Наші герої — свідки саме такої історії. До завершення війни обоє важко працювали — по 12 годин на добу за тарілку баланди, мешкали в бараках у нестерпних умовах, зазнали приниження, жорстокого нагляду...
У 1945 році їх звільнили. Олександра призвали в армію, а Галину ще затримали на кілька місяців у Східній Прусії для збирання врожаю. Додому прибула аж восени. І знову важка виснажлива праця на торфорозробках, де виконувала далеко не жіночу роботу. Згодом переїхала у Славуту. Там працювала і одночасно навчалася у медичному технікумі.
Олександр демобілізувався аж у 1949 роціі, їх дороги знову перетнулися.
У квітні 1950 року вони одружилися і повернулися в Ледянку. Галина Романівна працювала медсестрою в Антонінській районній лікарні. Важко було пішки щоразу добиратися на роботу, тому незабаром молода сім’я вирішила оселитися в Антонінах. На той час це був районний центр, але на роботу влаштуватися було нелегко. Олександр Анастасійович пішов у будівельну бригаду. В колгоспі платили мало, тому доводилося працювати і після закінчення трудового дня. Олександр Анастасійович був знайомий з досвідченими майстрами і багато секретів столярської роботи перейняв у них. Усі вікна, двері, підлогу своєї оселі зробив власними руками, у кожному сусідському будинку є часточка його праці.
Із п’яти дітей, яких послала їм доля, вижили лише двоє: найстарший син Валентин і наймолодший Анатолій.
Їм з дитинства закарбувався в пам’яті запах ліків, який супроводжував маму, та деревини, якою пахли батькові руки. Батьки завжди були для синів прикладом для наслідування. І хоча діти зараз вже самі стали батьками та дідусями, завжди йдуть на пораду до своїх стареньких мама й тата.
Усім, чого досягли у житті, завдячують батькам. Бажання вчитися, працювати, чогось досягти також отримали у спадок від них. Усе було ненав’язливо, без примусу. Просто діти знали, що потрібно нагодувати кролів, допомогти батькам по господарству, відповідально ставитися до навчання.
Їх ніколи не повчали нотаціями чи криком. Усе йшло від народної мудрості, скажімо: «Скінчив діло — гуляй сміло!» Та найбільше виховував особистий приклад батьків, які ніколи не сиділи склавши руки: у хаті і на подвір’ї завжди був лад. А ще — гарні стосунки з сусідами, співробітниками, яким завжди готові були прийти на допомогу.
І сьогодні Олександр Анастасійович та Галина Романівна гордяться своїми синами, які живуть і працюють в Одесі: Валентин нині генеральний директор орендного підприємства «Антарктика», Анатолій очолює агрофірму «Маяк».
Брати часто приїжджають на свою малу батьківщину, в селище Антоніни. Обов’язково на день народження мами й тата, на проводи, ще на якісь заходи. Привітали своїх дорогих батьків з 65-річчям подружнього життя. Побажали їм міцного здоров’я і ще довго топтати ряст на радість дітям, онукам і правнукам!
Gismeteo 
