Подружжя Галина та Василь Ільчуки прожили в парі понад шістдесят років. І не дивно, що вони поєднали свої долі, бо ж у них чимало спільного. Обоє з 1939 року народження, зростали у багатодітних родинах на одній вулиці, разом пасли гусей. І Галинка, і Василько чекали своїх батьків з фронту, але вони так і не повернулися.
Зростали без своїх татусів та дуже бідували, бо залишилися без батьківської турботи та підтримки.
– Моя мама зосталася із шістьма дітьми. То були нелегкі, скрутні часи, – розповідала Галина Борисівна. – Пам’ятаю, коли чистили картоплю, то лушпиння засипали попелом, щоб навесні засадити город. А як мені хотілося навчатися у школі, хоча йшла три кілометри в сусіднє село Печиводи. Все ж часто залишалася вдома, бо навесні і восени доводилося працювати біля землі. А зими були суворі, морозні та сніжні, теж не виходила з хати. Якось вивчила вірш і вирішила піти до школи рано-вранці, коли ще усі спали. Сніг був досить глибокий, грузнула у заметах, але якось добралася до школи. Вчителька змушена була сушити увесь мій одяг. Коли ж мама побачила, що мене нема, то занепокоїлася. А старший брат Іван відразу зрозумів, куди потягнулися мої сліди і забрав мене зі школи.
Та й Василеві Ільчуку теж було не до навчання, змушений був перевестися до вечірньої школи, бо став помічником для матері. У сім’ї зростало п’ятеро дітей.
Старший брат Галини Іван Михасик вирішив поїхати на заробітки у Ростов-на-Дону. Там йому сподобалося. Тож спробував переманити братів і сестер. Вона погодилися поїхати з ним, окрім Галини. Її вмовити Іванові не вдалося. Не хотіла їхати дівчина далеко від рідного дому. Бо вже не уявляла своє життя без сусіда Василя. Невдовзі він пішов на військову службу, а Галина з нетерпінням чекала вісточки від нього.
Коли ж у квітні 1961 року повернувся у рідне село, то поквапився з одруженням.
Весілля у молодят було гучне та багатолюдне. “Уся рідня з обох сторін зібралася на святкування. Ще й усі дорослі жителі села, а це на той час більше ста чоловік, – розповідала Галина Борисівна. – Весілля гуляли майже тиждень. А сукню собі пошила зі світло-зеленої тканини, яку старший брат привіз із Ростова”.
Свекруха невістки недолюблювала, бо вона бідною була. Та все ж вдалося молодому подружжю за кілька років звести добротний дім, в якому зростали четверо дітей — два сини та дві доньки. Велика дружна рідня із Ростова повсякчас допомагала, не залишила сім’ю Галини у скруті.
Обоє працювали у колгоспі — Василь трактористом, а Галина — у рільничій бригаді. Здавалося б, хазяйновитим господарям ніколи угору глянути, однак знаходили час для репетицій у сільському клубі. Адже стали учасниками народного фольклорного колективу “Шагівлянка”.
Понад двадцять років Галина та Василь Ільчуки були нерозлучні із “Шагівлянкою”, яка справляла незабутнє враження на глядачів.
– Охоче їхали з чоловіком у різні міста, побували на багатьох мистецьких фестивалях, – продовжувала Галина Борисівна. – А в музеї під відкритим небом Пирогово, неподалік Києва, відтворювали обряд весілля з танцями та піснями. Аякже, турбот нам вистачало – трудилися у колгоспі, та й домашнє господарство треба було попорати, але ніколи не спадало на думку, щоб колектив залишити.
У будинку, що збудувало подружжя, виросли не лише їхні діти, а ще й п’ятеро онуків. Син Петро із дружиною Оленою не полишив батьківський дім. Тож під одним дахом у мирі та злагоді проживає три покоління родини Ільчуків.
Передався хист до співу від бабусі та дідуся онукам. Старші Аня та Валентина теж зачарували глядачів, виступаючи на сцені. А школярі Вікторія та Єлизавета продовжують займатися вокалом у музичній школі.
Час швидко летить, і уже подружжя милується п’ятьма правнуками, які підростають. І обоє дякують Богу, що дожили до таких поважних літ ще й у парі. Та й нині діамантовим ювілярам вистачає і радості, і родинного тепла – піклуються про них невістка із сином. Вони запевняють — діти для них найдорожчий скарб. А це, без сумніву, найцінніший подарунок долі.
Gismeteo 
