«Реве та стогне Дніпр широкий, сердитий вітер завива…», ці слова геніального Тараса Шевченка для Григорія Казимировича були дуже особливими, бо він надто любив його поезію. Завжди на свята співав саме цю пісню, бо так звучала його тонка й водночас загартована важкою працею душа…
Стрімголов біжать роки, віддаляючи той безцінний час, коли батько був живий. Та спогади постійно виринають з минулого, в якому жив і трудився талановитий гончар із села Адамівка, що на Віньковеччині.
Народився Григорій Казимирович Решітник у далекому 1919 році в сім’ї звичайних сільських трударів, у якій зростало ще троє дітей. Часи були складні, проте батьки намагалися виховати дітей гідними людьми, прищеплюючи любов до праці та повагу до інших.
Життя не шкодувало, випробовувало його на міцність. Ще зовсім молодим п’ять років працював на важких роботах у Німеччині на залізниці. Фашисти та їхні прислужники силоміць саджали хлопців та дівчат до товарняків і відправляли з України на примусові роботи. Там, на чужині, працювали, як на каторзі. Стусани в спину, лайки німецьких наглядачів... Вони ще довго, викликаючи сльози, відлунювали в пам’яті Григорія Казимировича на Батьківщині.
Повернувшись до рідної Адамівки, одружився з гарною і трудолюбивою дівчиною- односельчанкою Веронією. Разом виховали чотирьох дітей, працювали в колгоспі. Однак справжнім покликанням, якому присвятив немало десятиліть, стало саме гончарство. В ті часи у рідному селі проживало чимало знавців цієї справи, адже неподалік розташовувалися поклади особливого виду глини, що ідеально підходила для виготовлення посуду. Проте до кінцевого результату – готових виробів – був тривалий і доволі важкий процес роботи. Григорій Решітник рано-вранці, взявши кирку в руки, вирушав видобувати глину. Потім наймав їздового з кіньми, щоб привезти її додому. А далі глину замочували, в хліві на спеціальному струзі очищали від різних дрібних камінчиків і сміття, збивали і знову замочували, аж допоки не отримували глину консистенцією, яка нагадувала м’яке масло. Й лише після цього гончар розпочинав творити справжні шедеври з піддатливого матеріалу. Як у казці, народжувалися під натрудженими руками Григорія Казимировича глечики з покришками. Вони користувалися особливим попитом, адже тоді ще не було холодильників, отож в них зберігали продукти в льохах. Виготовляв майстер кухлі, макітри, горщечки-близнятка, горщики для вазонів і навіть друшляки з дрібними наскрізними отворами. Потім ці вироби (кілька сотень) сушили протягом тижня в хаті, після чого виносили в горин – так називали збудовані на городах печі, в яких розпалювали і запікали глиняні вироби. Цей процес – найважливіший, адже потрібно було правильно розпалити (обов’язково метровими дровами) в печі: якщо, приміром, жару було замало, то вироби вкривалися плямами й не мали гарного червонуватого забарвлення, а якщо пересушити, то вони лускали. Поки господар порався в печі, то діти і дружина носили йому глиняні вироби для запікання, яке, до речі, тривало майже цілу ніч. Визначали готовність глечиків за кольором диму над печами, коли він мав синій відтінок. Григорій Казимирович досконало освоїв гончарну справу, його неодноразово кликали сусіди, визначити готовність глечиків у печі.
А потім рядами викладали вироби на вантажний автомобіль і везли на продаж аж у Вінницьку область, де їх охоче купували місцеві жителі.
Так колись жили й трудилися прості сільські люди, які мали золоті руки.
…Вже давно немає Григорія Казимировича та його дружини Веронії, немає печі, немає в дворі метушні, а лише вітер сновигає між деревами й стінами старої хати, де колись жив і трудився талановитий гончар, який залишив після себе чимало глиняних виробів і печей, які вимурував для багатьох односельчан.
І протягом років пам’ять про ці часи бережуть рідні.
Gismeteo 
