Кажуть, усі зустрічі посилаються нам недаремно. Бо ж саме через спілкування ми отримуємо можливість скинути з душі важкий тягар, пізнати нове, щось переосмислити, або поглянути на буденні речі під іншим кутом.
Мабуть, і зустріч з Віктором Пелюхом, яку швидше б назвала випадковою, все ж мала своє призначення. Хоча б у тому, що надихнула розповісти про неї та додала впевненості, що наш світ таки не без добрих людей.
Коли ми, група туристів, забігли до придорожнього кафе зігрітися чашкою чаю, і зав’язалася ця розмова.
— Зараз мете снігом. А я згадую гарячий літній день, коли приїхав на канікули з Кам’янець-Подільського педінституту, де навчався на факультеті фізичного виховання, — починає розмову мій новий знайомий. — Позаймалися з хлопцями на стадіоні, а потім я поспішив на наш ярмолинецький ставок, рятуватися від спеки. На березі двоє дітей, років по п’ять їм. Бігають, сміються. Роздягаюся і чую, хлопчик кричить: «Допоможіть!» А дівчинки вже не видно. Раптом над водою з’являється її рука, і знову — вниз. Біжу, пірнаю. На щастя, мені вдалося дістати її та винести на берег. Наковталася води, бідолашна. Але швидко оговталася. Перелякалася, правда. Лише сказала: «спасибі» і гайда звідси. Як, цікаво, склалася її доля? Іноді думаю, як добре, що опинився в тому місці, де якраз потрібна була моя допомога. Це один із трьох моментів мого життя, який вважаю дуже важливим.
* * *
А зі свого дитинства, каже співрозмовник, особливо яскраві враження залишилися від уроків музики.
— В Ярмолинцях у той час не було музичної школи. А я просто марив бажанням навчитися грати на баяні. Тож мама домовилася про приватні уроки музики. Батьки мої — прості люди, батько пройшов війну, втратив ногу, працював в артілі для інвалідів. Статків не мали. Але бачили, як вабить мене музика, і підтримували. На ці заняття ходили з кілька десятків дітей, а завершили лише троє. І вже влітку, після закінчення сьомого класу, мене запросили в дитячий табір неподалік Ярмолинець попрацювати баяністом. Під’їхав автобусом, а потім значний відрізок дороги добирався полем. Баян важкий, ремінь порвався. Насамперед пішов до кузні, щоб полагодити його. Засмутився дуже, та настрій мій зразу поліпшився, як дістався до місця і заграв. І в таборі мене почали величати Віктором Володимировичем, дуже незвично було. До речі, я й на трубі навчився грати. Духовий оркестр був при школі, там і робив перші спроби. А коли в нашому Будинку культури захворів «трубач», то на одному з концертів зміг його замінити. Посидів перед тим години зо три і вже грав у складі ансамблю «Кудрявчик».
За життя я змінив чотири баяни. І дотепер вдячний батькам, що підтримали моє бажання навчатися музики, хоч, можливо, відмовляли собі багато в чому.
— Ви згадали, що були й інші випадки, які вважаєте важливими для себе.
— Так, перший — порятунок дівчинки. Другий…
Я навчався, мабуть, у класі дев’ятому. Мама, добре пам’ятаю, повернулася з базару і принесла загорнутий в газету шматочок сала. Місцеві продавці часто зверталися до нашого вчителя Петра Васильовича за газетами, які він зберігав тривалий час. Мали у що загортати товар. І я зупинився поглядом на одному матеріалі, побачивши знайоме прізвище Бирко. В Ярмолинцях воно було розповсюджене. А в газетному матеріалі йшлося про те, що тернопільські школярі під час походу знайшли камінь із надписом, що тут похований червоноармієць Бирко, імені вже тепер не пам’ятаю. І я вирішив розповісти про це ярмолинецьким Биркам та їхнім родичам. Запитував, чи не загинув хтось із рідних на Тернопільщині. Через якийсь тиждень — два приходить до нас жінка і каже, що її рідня отримала під час війни повідомлення про дядька, який пропав безвісти в 1943 році. Я показав замітку з адресою школи, вони й поїхали туди. І, уявіть, знайшли могилу свого родича, який безвісти пропав.
Хіба цей випадок не переконує, як важлива наша небайдужість, як зовсім прості рішення можуть допомогти?
* * *
— А як складалося ваше професійне життя?
— Закінчив педінститут, але мене приваблювала, чесно кажучи, військова служба. Я навіть їздив разом з однокурсником до Києва, у Міністерство внутрішніх справ, за дозволом працювати у виправній колонії для неповнолітніх. Нестандартні ситуації, у яких можна застосувати знання психології, приймати відповідальні рішення, були цікавими для мене. Але у відповідь почули: «Спочатку відслужіть, хлопці, в армії, а потім вже звертайтеся».
Тож і поїхав я за направленням на Житомирщину, в село Кремно, до місцевої школи, з надією, що вже восени піду в армію. Та довелося чекати до травня. Зате в армію мене вже проводжала Марійка Нагорна — найкраща в світі дівчина, з якою тут познайомився. На проводи приїхала й мама, і їй, до речі, Марійка дуже сподобалася.
Листи з Прибалтики до Кремного писав щодня. А вже перед самим дембелем перестав. Думав, швидше приїду, ніж вони дійдуть. Та довелося затриматися ще на два тижні. Потім — додому. І — беру курс на Житомирщину. А з транспортом було дуже важко. Дістався до Шепетівки, правдами-неправдами — до Новограда-Волинського. Далі їхати нічим. Уявляєте, впросився, щоб взяли в кабіну електровоза. Спочатку відмовили категорично, та я сказав, що дружина народжує, вкрай треба. Зжалилися, хоч це й заборонено було. Скільки житиму, буду вдячний тим залізничникам. Бо ж Марійка встигла всі листи мої спалити, думала, якщо немає вісточки, то не повернуся до неї. Але відтоді ми разом. Одружилися 9 липня, а через рік, 12 липня, народився наш син Павло. Марійка теж з простої родини. Її батько — інвалід війни, через осколкове поранення йому шість разів робили операцію. Скалічений війною, він не міг фізично працювати, але був дуже начитаним, мудрим чоловіком. Від своїх батьків, ми запозичили головне — доброту, милосердя, повагу до старших.
А будувати своє сімейне життя вирішили в Ярмолинцях. Я працював завідувачем, потім — другим, першим секретарем Ярмолинецького райкому комсомолу. І після чотирьох з половиною років у комсомолі перейшов на службу до Комітету державної безпеки в Хмельницькому, який після незалежності України дістав нову назву — Служба безпеки України.
* * *
Багато в чому на моє життя вплинули люди, з якими довелося працювати. Анатолій Васильович Потанов, заступник начальника управління, — прекрасний співрозмовник, мудрий керівник, в якого можна було багато повчитися. А також Іван Іванович Буєв, якого я називав «глибою», — настільки він був ерудованим. Любив поезію, навчив мене «правильно» читати книги. Генерал Петрищенко, начальник управління, надзвичайно комунікабельний, відданий своїй роботі, і який дуже цінував справжню дружбу. А ще мені завжди було цікаве спілкування з творчими особистостями. Дружба з нашим талановитим художником і скульптором Миколою Мазуром, його дітьми, добрі стосунки з редактором журналу «Дніпро» Миколою Луківом, знайомство з Оксаною Білозір, Миколою Свидюком, Павлом Зібровим — відклалися в моїй душі як цінне життєве надбання. Дуже шаную дружбу зі своїми земляками-ярмолинчанами — братами Гжегожевськими, Іваном Березовським. Переконаний, що навіть коротке спілкування з такими творчими людьми додає бажання й самому вдосконалюватися, розвиватися.
* * *
Якраз під час служби в Хмельницькому управлінні СБУ в моєму житті стався ще один випадок, який допоміг усвідомити, що добрі справи може творити кожен із нас. І що завдяки їм приходить до нас відчуття важливості.
Як правило, на роботу добирався пішки, через старе міське кладовище, що поряд з обласною дитячою лікарнею. І якось звернув увагу на похилений пам’ятник з камінним хрестом. Практично через могилу вже була прокладена стежка. Надпис ще повністю не стертий, вдалося прочитати, що тут похований генерал-майор артилерії Картамишев Аркадій Іванович. Вже пізніше, поспілкувавшись з краєзнавцем Сергієм Єсюніним, протоієреєм Сергієм Причишиним, який досліджував життєвий шлях Картамишева, дізнався, що той був командиром 12 артилерійської бригади 12 піхотної дивізії в період з 1895 по 1900 роки. Прожив 63 роки. Негоже, щоб могила була такою занедбаною, думаю. І вирішив, що в пам’ять про відомого військового упорядкую могилу. Допомогла в цьому наша комунальна служба ритуальних послуг, яку тоді очолювала Зоя Пархомець. Спільно нам вдалося зробити хорошу справу. На сторіччя з дня смерті Аркадія Картамишева я замовив табличку з його короткою біографією. Може, хтось почитає і вшанує цього офіцера.
— Вікторе Володимировичу, пенсійний вік — це, насамперед, значно більше вільного часу. Яким захопленням присвячуєте його?
— О, моє справжнє захоплення — нумізматика. Не один рік колекціоную різні монети. Серед них є візантійські, польсько-литовські. Спілкуюся з колекціонерами, обмінюємося. Кожна монета — історія, а ще — витвір мистецтва. Часто переглядаю свою колекцію, намагаюся більше почерпнути інформації про монети з різних джерел. А зацікавив мене нумізматикою син, і вона захопила мене.
Люблю рибалити. Маю все необхідне знаряддя. І посидіти з вудочкою — для мене насолода.
І взяв за правило щоденно читати книги. Правда, через проблеми із зором зараз користуюся більше аудіокнигами. У них відчуваю велику потребу.
На жаль, майже рік не беру в руки баян. Сусід вище поверхом важкохворий, йому ампутували ногу. І мені, скажу відверто, совість не дозволяє грати, коли людина страждає. Багато часу проводжу з сусідським хлопчиком Максимом. Він дуже допитливий. Називає мене своїм другом. Залюбки спостерігаю за його дистанційним навчанням. Він більше цікавиться комп’ютером, а я хочу зацікавити його читанням книг і заняттям спортом.
Також допомагаю дружині на дачі. Вона любить експериментувати з різними рослинами, насінням. І робота на землі не виснажує, ні. Навпаки, наче отримуєш нову порцію енергії.
— Багато хто боїться пенсії. А з вашої розповіді видно, що цей період дуже насичений.
— Переваги пенсії є. Не треба підійматися за будильником. Не треба поспішати — це ж прекрасно. Після 30 років служби я подав рапорт і пішов на заслужений відпочинок. Правда, певний час працював на кількох підприємствах, був помічником народних депутатів. Але пенсійний вік — хороша можливість більше приділяти уваги сім’ї, своїм захопленням. Бачу, в якому швидкому ритмі живуть син, який займається приватним підприємництвом, онучка Юля, котра працює в управлінні юстиції, і думаю: життя таке швидкоплинне. По суті — мить, в якій обов’язково треба думати про своє духовне наповнення, про те, що справді цікаве тобі. А якщо коло твоїх інтересів, як ось у мене, поділяють рідні, твоє натхнення не вичерпається.
— Ви стільки добрих слів адресуєте близьким людям. А що, на ваш погляд, необхідно для того, аби в сім’ї панувала злагода?
— Потрібен розум. Щоб поступитися, вислухати, не таїти в собі образи. Щоб не витрачати такий дорогий час на дріб’язкові сварки.
Думаю, розумні люди так і живуть, цінуючи кожну мить, проведену з найріднішими.
Gismeteo 
