Курси валют

Життєвий шлях Адама Кватерчука був нелегким, сповненим страждань та випробувань. Про пережите та побачене він не може розповідати без хвилювання.

Із болем згадує свого батька, виснаженого та опухлого з голоду, який на його очах помирав. Тужив семирічний хлопчик за своєю сестричкою Ганнусею, яку, як і його татуся, повезли на підводі на сільський цвинтар. «Дивуюся, як вдалося моїй мамі Єві нас, п’ятерьох дітей, врятувати від голоду, — розповідав Адам Ілліч. — Донині пам’ятаю смак юшки з лободи і кропиви, тоді вона була така добра, бо дуже хотілося їсти».
Хоча сім’я й бідувала, та все ж у хатину вдови увірвалися активісти. Перевернули усе в оселі, проте зерна не знайшли. Побачивши рядно, застелене на долівці, де лежали діти, висмикнули його та прихопили із собою.
— Моє дитинство було голодне і холодне, але в школу я таки пішов, — продовжував Адам Кватерчук. — Взуття тоді не було, то аж до заморозків ходив босий. Взимку, обмотавши ноги онучами, біг у школу. А там уже біля грубки грівся. Радів, що школа близенько. Та закінчив усього три класи, бо пішов у колгосп пасти коней та корів, за це платили хоч якісь копійки. Ми, діти, усі змалечку працювали — допомагали матері і на жнивах, і на буряковому полі.
Воєнне лихоліття теж залишило щемливі спогади.
— Коли розпочалася війна, то мої брати Микита та Олекса уже служили в армії. А я теж попросився на фронт. Був дуже засмучений, бо не пустили, мені виповнилося лише п’ятнадцять років...
Однак Адаму Кватерчуку, не із власної волі, все ж довелося залишити рідне село. Коли прийшли німці, то узялися парубків та дівчат відправляти на примусові роботи до Німеччини.
— Cпочатку забрали мого брата Василя, а у листопаді 42-го року до мене черга дійшла. Були думки про втечу, але тоді довелося б моїй сестрі Ксенії їхати на чужину. На заводі тяжко працювали. Нас вважали рабами, наглядачі знущалися, били, принижували, годували, як свиней, — бруквою, інколи розщедрювалися на капусту. Вмирали від хвороб, виснаження. Наші бараки часто бомбили, багато остарбайтерів загинули і під руїнами.
Мені пощастило вижити. Визволили нас американські солдати 11 квітня 45-го року. Яка ж то була радість! Ми плакали, обіймалися, дякували визволителям, а вони пригощали галетами. Вірили, що нас відпустять додому...
Остарбайтерів вишикували у колони і вони вирушили у далеку дорогу. Йшли пішки — через річку Ельбу до Брандербурга, потім через Польщу до Білорусі. Аж у Брест-Литовську колишніх невільників товарними вагонами повезли у Сибір. У Новокузнецьку їх розселили у бараки. І знову вони гарували, а, побудувавши шахти, на них тяжко трудилися.
— Аж раптом багатьох моїх ровесників мобілізували — видали обмундирування, навчали як поводитися з вогнепальною зброєю, — вів розповідь Адам Ілліч, — Японія капітулювала і нас, новобранців, повернули до важкої шахтарської праці.
Уже засумнівався Адам, чи зустрінеться зі своїми рідними. Адже часто бачив, як піднімали із шахти загиблих людей. Помирали і від хвороб, холоду та каторжних робіт.
Однак Адаму все ж надали відпустку. Цьому мати посприяла, написавши начальнику листа, в якому просила, щоб сина відпустили на кілька днів, бо тяжко хворіє. А їй так хочеться, поки ще жива, обійняти, бо не бачила його майже сім років.
Здолавши довгий шлях, Адам лише на декілька днів затримався у селі. Не встигла мати натішитися сином, як приїхав із району посильний, який наказав повернутися у Кемеровську область, до місця роботи. Проте він ще й виявився вербувальником та запропонував замість шахти поїхати на заготівлю лісу. Вхопився Адам, як за рятівну соломинку, але знову потрапив на каторжні роботи.
Зрізані дерева довелося переправляти по річці. Така заготівля лісу була вкрай небезпечною, забирала усі сили і здоров’я. А непосильна праця багатьом його землякам вкоротила віку. Все ж через півтора року юнакові вдалося повернутися додому.
Спорожніла батьківська хата, розвалилася, тож прихистила Адама його сестра Ксенія. Тяжко працював у колгоспі, адже тоді ще не було ніякої техніки. Хоча жилося скрутно, але праглося свого житла. І узявся він за будівництво хати. Проте самотужки не справився б, а з поміччю добрих людей, які залюбки йому допомагали, звів собі дім. Невдовзі одружився з гарною дівчиною Марією. Оселя подружжя завжди була гостиною для усіх, хто приходив чи приїжджав.
Часто згадує Адам Ілліч своє рідне село Колісець на Теофіпольщині, хату, обсаджену вишнями, в якій зростали троє синів та донька. Усе це, миле серцю, довелося залишити. І нині він проживає у доньчиній сім’ї, у Хмельницькому. Та все ж радіє життю. Дай, Боже, каже, діждатися ста літ.
— Нашому татусеві є чому радіти, — продовжувала Катерина Адамівна. — У нього велика родина — четверо дітей, десятеро внуків, одинадцятеро правнуків. Ми поважаємо і любимо свого батька. Йому 18 лютого виповниться 96 років. Хай Бог Вам, тату, здоров’я та сили дає. А зозуля ще багато щасливих літ накує.