Зворушливо і з любов’ю розповідає Марія Маслійчук про свого чоловіка — вірного та надійного супутника життя. Без Володі (так називає його) сутужно їй було б виховувати семеро онуків. Навіть засумнівалася, чи сама впоралася б з дітворою. А Володимир Францович на таку похвалу лише усміхається. Він вдячний долі, що йому, самотньому, непристосованому до життя, трапилася кмітлива, лагідна та й навіть героїчна жінка.
Зустрілися вони, коли обом сорок років виповнилося. Хоча й приглянулися одне одному, але кожен йшов своєю стежкою. Володимир Францович доглядав хвору матір, а у Марії Федорівни онук з’явився. Тішилася Андрійком лише бабуся, бо Оксана малюком не переймалася. Коли заміж вийшла, то Андрійко залишився із бабусею.
Оксана народжувала дітей, а турбуватися про них ніяк не хотіла. Пиячила, забуваючи про святий материнський обов’язок.
Через доньку на голову Марії Федорівни впало чимало клопотів. І донині дивується вона, як Оксана, яка старанно навчалася у школі, не ледача, стала байдужа до своїх кровинок. Коли чекала первістка, то мріяла про щасливе сімейне життя. Не склалося, бо чоловік так під вінець і не повів. Однак невдовзі знайшовся інший, відгуляли весілля. В Оксани одне за одним народжувалися діти — ще один син, Толя, потім донька Саша, а далі Ярославчик, Христина, Владислав. Але дітям бракувало любові й турботи не лише від батька, а й від матері, які безпросвітно пиячили. Лише у Марії Федорівни йшла обертом голова від безкінечних клопотів про онуків. Тільки вона повсякчас дбала про них.
— Шкода мені було й Володі. Він, бідолашний, жив самотиною, бо мати померла, — розповідала моя співрозмовниця. — Не раз вмовляв мене, щоб я переїхала до нього. Вже коли більше півроку збігло, вирішила не гаяти часу: хату у рідному селі лишила доньці. Вона туди з дітьми переїхала. А потім ще й корову привела, щоб онуки пили свіже молоко, бо ж до села близенько, навпростець шість кілометрів.
Сподівалася мати, що донька розпочне нове життя, та вона не зуміла позбутися згубної звички. Її позбавили материнських прав.
— Трьох онуків мені дозволили забрати. Володя прийняв їх у свій дім як рідних, — продовжувала Марія Федорівна. — А от ще троє залишилися у сиротинцях. Навідувалася до Олександри та Ярослава у дитбудинок, а до Владика — у будинок маляти. Обійму їх, тихенько поплачу та йду додому.
Якомога швидше хотілося бабусі зібрати своїх онуків під одним дахом. Неспокій за дітей позбавляв сну, а вона боялася зізнатися чоловікові, що так її тривожить. Чи погодиться Володя на такий відповідальний і обтяжливий крок? Та він без слів зрозумів дружину, бо бачив, як вона тужить за онуками. “Нехай ростуть діти вкупі,” — сказав їй. І став турботливим дідусем для двох дівчаток і чотирьох хлопчиків.
— Мабуть, у кожної людини бувають хвилини відчаю — поплаче, передумає, покається, — каже Марія Федорівна. — Та це не про мою доньку. Коли з’явився у неї ще синочок Вітя, то я сподівалася, що хоча б йому стане доброю матір’ю, але й до нього збайдужіла. Вирішила я узяти і Вітю на виховання. І Володя не засумнівався ані на мить. “І сьомий не буде зайвий”, — сказав мені.
Відтоді, як Марія Маслійчук стала офіційним опікуном великого сімейства, минуло десять років. Троє онуків — Андрій, Анатолій та Олександра пішли своєю життєвою стежкою й дбають про свої родини. Та все ж Марія Федорівна та Володимир Францович продовжують невтомно трудитися — кипить робота і на обійсті, і в полі. Дивуюся, звідки у них, пенсіонерів, сили беруться.
— Раніше вдвічі більше було господарство, і то справлялися, — відповідає Володимир Маслійчук. — А нині маємо дві корови, четверо свиней, до сотні курей. Та й діти підросли — є нам поміч.
А Марії Федорівні за онуків не соромно, бо розумні, слухняні, поважають старших. Уже Ярослав з Христиною старшокласники, Владислав — семикласник, а Вітя піде у другий клас. Проте в очах 66-річної пенсіо-
нерки не лише радість, а й тривога за майбутнє онуків. Хочеться їй якомога довше топтати ряст, аби і їх у люди вивести. Однак, каже, на все воля Божа.
Gismeteo 
