Це фото зроблене у 30-х роках минулого століття у Лос-Анжелесі й надіслане колишньою полончанкою Параскевою Огойко зі Сполучених Штатів Америки своїм родичам у Полонне. Але миті, яку зупинив американський фотограф, передувала ціла низка драматичних подій.
Параскева була наймолодшою донькою полонського, далеко не бідного газди Трохима Огойка. Його родина мала міцне господарство, чимало землі, кілька корів, коней, домашню птицю. Усьому давали лад четверо дорослих синів із невістками. Кожну нову невістку приймали в сім’ю після особистого погодження з суворим батьком. Одна з головних його вимог, щоб усі, хто входив у родину, були православними. Не останню роль в одруженні дітей відігравало і придане — батько не хотів родичатися із біднотою. Тому велику надію мав на свою улюбленицю Парасю, придане якій почали готувати мало не з народження.
Він потурав усім її захопленням, а Парася змалечку вирощувала квіти, частенько бувала у панському маєтку, де росли екзотичні рослини. До речі, саме в панських теплицях почали вирощувати перші на полонській землі помідори. Не перечив Трохим доньці й тоді, коли вона попросилася на підробіток у полонський парк, що закладався для родини Карвіцьких, які мали неподалік свої маєтки. Паркобудівничим був молодий шляхтич Вітовський. Але батько навіть думки не допускав, що між його донькою та цим паничем спалахне кохання з першого погляду. Він виношував плани видати доньку заміж за не ледачого і сором’язливого сина коваля, з родиною якого вони щонеділі зустрічалися у церкві.
За кілька тижнів знайомства із паничем, Парася вже не уявляла свого життя без коханого. Відкрито вони не зустрічалися — це було заборонено нормами тодішнього виховання та моралі, а тому бачилися лише у короткі хвилини біля дуба на околиці парку. Проте невдовзі батькові донесли про побачення доньки, і він, мовчки взявши шкіряного ременя, до напівсмерті відшмагав улюбленицю, намагаючись таким чином вибити любов до іновірця. Після покарання Трохим заборонив Парасі ходити на роботу до парку. І одного дня панич сам завітав до Огойків. Говорив він переважно про політику, про важкі часи, які мають настати для заможних полончан, про можливість виїхати за кордон. Про Парасю — ні слова. Батько мовчки вислухав гостя, а вже наступного дня, ніби передчуваючи недобре, повідомив родину про заручини доньки з сином коваля і весілля, яке має відбутися найближчим часом. Як не плакала, як не просила донька не віддавати її за нелюба, батько рішення не змінив.
Родини почали готуватися до весілля, і Парася з подругами вийшла з батькового дому на ярмарок. А коли там зустріла свого шляхтича, очі наповнилися сльозами. Подруги відійшли, дозволивши їй попрощатись із коханим. Та хтось таки повідомив про ту зустріч, і Парасю знову майже до смерті побив батько. Захистила своїм тілом доньку лише мама, але й вона не мала права перечити батькові. Того дня тітка Парасі Ганна (майже її ровесниця) пообіцяла не видавати своїх майбутніх дітей за нелюбів і не зважати на віросповідання їхніх суджених.
Весілля гуляли гучно і пишно: грав духовий оркестр, а за традицією потанцювати прийшла навіть та молодь, яку не кликали на весілля. Запросити на танець заплакану та сумну наречену прийшов і панич. А захмелілий наречений не заперечував. Не зміг відмовити і батько...
Та за кілька тижнів Парася повернулася у батькову хату, мотивуючи свій вчинок тим, що у свекра почалися психічні розлади. Чоловік її по-справжньому кохав і, як міг, виправдовував перед сусідами. Знову побивши доньку, батько врешті змирився з її поверненням додому. А чорний день настав уже за два тижні, коли рідні виявили, що Парася не вийшла вранці зі своєї кімнати. Хатні не знали, що думати, аж доки сусіди не розповіли, що пани залишили маєток і покидають країну, а разом з ними поїхав і паркобудівничий. Не гаючи часу, батько з синами запрягли коней і чимдуж помчали на залізничну станцію до Шепетівки. Найгірші побоювання справдились — пероном попід ручку з паничем прогулювалася їхня Парася. Не тямлячи себе від сорому та гніву, батько схопив доньку, але бити її перед паничем не наважився. Той же почав переконувати, що вона приїхала на станцію попрощатися з ним навіки, адже не мала при собі ні документів, ні речей.
Вдома знову її чекала жахлива розправа. Лише за півмісяця вона прийшла до тями і з сумом в очах почала виконувати звичну роботу. А якогось дня знову зникла. Батько з синами і цього разу кинулися до Шепетівки, але поїзда вже не застали. Ще через кілька днів панський кучер розповів, що весь цей час панич чекав її у Шепетівці, а в домовлений день кучер привіз її прямо до поїзда. Так і поїхала за коханим у невідомі краї. Потім до батьків дійшли страшні чутки, що через море Парасю переправляли у бочці (бо не мала документів), а на іншому березі продали чорним людям. Лише через кілька років прийшла перша вісточка від доньки з далекої Америки.
Парася в листах розповідала про країну, про свою щасливу сім’ю, про народження двох синочків. Батьки не дуже вірили, адже вона була неписьменною, але листи надходили зі світлинами, на яких їхня щаслива донька була з родиною. У листах вона пропонувала їм свою допомогу для переїзду за кордон, попереджала про долю, яка чекала заможних селян у рідній країні. Але про це все вони згадали пізніше, пізнавши повною мірою розкуркулення, виселення, визнання «ворогами народу». З рідною ж донькою листування припинилося в 30-х роках, коли почали переслідувати тих, хто отримував листи з-за кордону. На згадку про Парасю Огойко залишилася лише ось ця стара фотографія щасливої сім’ї.
...Чи то прокляття Парасі, чи то іронія долі, але багато хто з православної родини Огойків у подальшому побрався із католиками. Першою цю традицію порушила тітка Ганна, яка була свідком побиття Парасі за кохання до католика. А вся ця історія записана з вуст онуки Ганни Огойко, яка переповідає її уже своїм внукам і береже це старе фото.
Gismeteo 
