Спогади дипломата
Володимира Крижанівського заочно знав давно. Впевнений, не тільки я, адже він був депутатом Верховної Ради України першого демократичного скликання та першим Надзвичайним повноважним послом незалежної України в російській федерації. Крім того, він є активним політичним і громадським діячем. Знаковим є й те, що Володимир Петрович — подолянин. Його рід по батьківській лінії з Дунаєвець, нині Кам’янець-Подільського району, мати — з Вінниччини. Певний час, ще малим, проживав у місті над Смотричем, вже у зрілому віці побував тут десятки разів. Та більше про нього дізнався, коли моя онучка Діана Грушанська проходила стажування в Секретаріаті Верховної Ради України, де Володимир Крижанівський був її наставником з питань парламентської діяльності.
Не так давно, перебуваючи у Кам’янці-Подільському, Володимир Крижанівський подарував онучці свою книгу «Ми знову здобули державність». Унікальне видання, яке вийшло друком наприкінці минулого року, точніше, подані у ньому спогади, яскраво розкривають сторінки життя діяча, де разом з темою відродження української державності та особливостей дипломатичної роботи червоною лінією проходить тема імперської росії, яка неминуче мала призвести до війни з незалежною Україною.
У книзі детально висвітлено умови підписання угоди поблизу бреста в білорусі, згідно з якою передбачалося припинення існування Союзу РСР і створення співдружності незалежних держав (автор особисто був учасником конференції у біловезькій пущі у 1991 році). Аналізуючи рівень підготовки делегацій трьох республік до тієї події, він зазначає, що українці дещо легковажно до неї поставилися і лише дивом не було підписано нової реальної союзної угоди.
Його аргументи є досить доречними для більш чіткого усвідомлення, наскільки крихким і хитким був мир із росією, яка задля свого чергового «палацового перевороту» тимчасово погодилася на свободу для українців.
Слід відзначити, що високу оцінку виданню дали його рецензенти — професор кафедри міжнародних відносин та міжнародного права Київського університету імені Бориса Грінченка, доктор історичних наук І. Жалоба, директор Національної юридичної бібліотеки, Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, кандидат історичних наук , старший науковий співробітник Ю. Половинчак ті інші. Зізнаюсь, коли книга потрапила до моїх рук, прочитав її, як мовиться, на одному диханні. Зателефонував Володимиру Петровичу, подякував за цікаві спогади, висловив свої враження від написаного й запитав, чи можна поділитися ними з читачами «Подільських вістей»? Тож, отримавши позитивну відповідь і найщиріші вітання автора землякам, пропоную дещо із прочитаного.
Я замислювався про наші світоглядні розбіжності і на зорі нашої незалежності. Журналісти з росії мене запитують, як посла України: «Кажуть, коли у вас військові приймають присягу, їх питають, чи будуть вони воювати з росією у випадку чого? Невже таке дійсно питають?». Я відповідаю: «Звісно, про такий ідіотизм ніхто не питає, але скажіть, будь ласка, що має робити офіцер, коли відбувається агресія проти його країни? Має захищати її? Чи мучитися над тим: чекайте, покажіть паспорт – а, росіянин? Тобі можна, вбивай-вбивай!».
Відверто, я увесь час чекав, коли таке може бути? Коли врешті-решт вони визвіряться на нас, коли вони нарешті перейдуть цю межу, тому що витерпіти нас, які мають «хамство» бути незалежними, це ж, на їхній погляд, злочин стосовно росії. Бути незалежним від росії це злочин, на їхню думку: «Тільки ідіот не хоче бути під росією, під її крилом; ми вам усе підкажемо!». Хоч вони і забувають, що не так давно, ми, українці, їм розповідали і підказували, ми їх вивчили, а не німці.
У сьогоднішнього вождя росіян путіна – теж відповідна до його народу психологія – він не може зрозуміти всіх інших. Як злодій, який вкрав, коли йому заявляють про повернення вкраденого. Він же йшов на ризик! Його ж могли побити чи вбити, він вкрав і раптом – віддай. До речі, сьогодні він часто щось заявляє про начебто недолугість української мови. Але коли він навчався на КГБ-шника, то мав вивчати одну іноземну мову та одну мову з-поміж мов республік колишнього СРСР. Це свідчить і про спрямування «таємної поліції» не лише проти зовнішнього ворога, а й на 50% проти внутрішнього. Путін вивчав саме українську мову.
Я просидів поряд з путіним цілих чотири години. Розмовляв із ним. Взимку 1994 року нас, як і всіх послів країн, що брали участь у війні, запросили на відзначення 50-річчя прориву блокади Ленінграда. Приймав мер А. Собчак, представник міністерства охорони здоров’я рф і заступник мера. А. Собчак представляє заступників: «Сергій Бєляєв – мій заступник, уже колишній, тепер призначений головою державної думи, я навіть не встиг призначити свого нового першого заступника, але попросив Сергія приглянути за послом США…» тощо; і «ось мій заступник, який спеціалізується на міжнародних справах, який має стежити, аби ми не нудьгували».
Дивлюся, миршавенький, невисокий, у дивному для лютого світло-сірому костюмі з дуже довгими рукавами, наче хлопцеві в 9-класі на виріст купили костюм, щоб йому вистачило до випускного. Він одразу сів до нас і ми хвилин сорок розмовляли: посол Німеччини – доктор Бляйх, посол України з дружиною і ще третій посол, тобто всі, кого мав «опікувати» путін. …Потім понад чотири години тривав бенкет в офіційній резиденції А. Собчака. Путін був біля нас. Нічого згадати про нього не можу – сіра і нецікава постать. Хіба смикався на всі боки. Подумати і повірити в те, що така ницість прийде до влади в Росії, я абсолютно не міг.
Як і в США, супердержаві, став президентом Дональд Трамп, у країні, яку поставив на ноги титан О. Бісмарк, згодом прийшов до влади миршавий А. Гітлер, так і в росії виник культ путіна. Хоча там найбільш сприятливий грунт для диктатури карлика: росіяни чекають, аби хтось почав думати за них: навіщо ходити на вибори, для чого над цим мучитися?
Нехай мене переконує хто завгодно, що путін розумний, далекоглядний і передбачливий, я впевнений: він – дуже поганий керівник. Він – жахливе явище, бо як ніхто шкодить своїй державі передусім. Державі, яка могла б процвітати, але має такий народ і такого правителя.
Якось до мене підійшов Сергій Іванович Бабурін – заступник голови державної думи рф, за походженням із Сибіру. Такий викоханий, з борідкою, навіть трохи жіночний, високий, цікавий, кароокий. Це було, приблизно, в 1993 році, і Бабурін каже:
– Володимире Петровичу, ми так: або ми (росія і Україна) об’єднуємося, бо я не бачу іншої альтернативи. Або об’єднуємося, або воюємо. По-іншому я не бачу, як вийти з такого становища.
Я йому відповідаю: що, просто не об’єднуючись, жити нам ніяк не можна? Зачекайте, ось навіть рідні брати: одружуються, йдуть із батьківської хати і живуть нарізно. Не живуть вони в одній квартирі, намагаються все зробити, зі шкіри лізуть, йдуть на окрему квартиру, аби не жити разом…
Отак порозмовляли, потім підходить до мене кореспондент – заступник головного редактора «Известий», і розпитує: як відносини будуються між країнами. А я відповідаю: що казати, коли зараз заступник «председателя» думи каже: або ми об’єднуємося, або ми воюємо. Але попросив його не вкладати це в мої уста.
Вийшла стаття, де було зазначено, що в «розмові з українським послом Бабурін сказав…» Через декілька днів я бачу Бабуріна, який збирався подати в суд на газету. Тобто? «Ну я ж такого не казав». Я звернувся до нього:
– Сергію Івановичу, цілком може бути, що Ви не казали, що мені почулося. Пам’ятаєте, з нами поряд стояла третя людина?
– Так, пам’ятаю, це якийсь ваш співробітник.
– Так, це брат редактора російської газети «господіна» Олександра Долганова, мій прес-аташе (хоч насправді, студент-радник із питань зв’язків зі ЗМІ).
– Добре, і що? Хочете свідка викликати? Я такого не казав.
– Та ні. Ви знаєте, він записував нашу розмову.
– Тобто! Чому мене не запитали?
– Та я ж не знав. Я йому такий наганяй влаштував! (Хоч ніякого наганяя не було. І не було в нього ніякого мікрофона… Це – дипломатія!). Розумієте, він все записав, і можете собі уявити: ви приходите на суд, а він дістає цю плівку. Що було б, якби він дійсно подав на суд? Довелося б сказати, що, на прикрий жаль, почали відтворювати і з’ясувалося, що витерли… Прикро, але що поробиш.
Бабурін не подав на суд. Кажу: «Це ж «господін» Долганов, це буде так неприємно, ну навіщо Вам це потрібно, Сергію Івановичу…» Він же не знав, що я така «бестія»…
Gismeteo 
