Блокпост ЗСУ, кілька сотень метрів і… війна. Точніше, місток — мовчазний та промовистий свідок жахливих руйнувань. Окопи, бліндажі, укриття… Скалічені стовбури дерев, посічені гілки, повсюди розкидані гільзи від патронів, зброя — напоготові… У тривожному передчутті напруженням, здається, насичене навіть повітря. Хлопці у готовності: до захисту і оборони.
Але… На мить заплющиш очі — у лісі співають пташки, пригріває сонечко, чути тихий плескіт хвиль Сіверського Донця… Не вкладається у голові, не віриться, не можна навіть припустити, що по той бік річки у «зеленці» хтось може цілитися у тебе. Хоча поверх футболки надійно закріпили кількакілограмовий бронежилет, а голову захищає каска, хочеться скинути з себе усе це і благати Всевишнього, аби абсурдна і нікому не потрібна війна вмить щезла, не руйнувала більше села, міста, повернула до життя людей, зцілила душі. Проте…
Страху не було. Певно, через тодішній спокій на передовій. Лише образа, біль, розпач від того, що нічого вже не зміниш, нічого не повернеш. Якби ж оце все! Якби більше не стріляли! І десь серцем відчуваєш, як підіймається ненависть до чужаків, до тих, кому байдуже і до наших лісів, полів, до землі, що зростила немало славних українців. Вони, загарбники, і так уже прокляті. Передусім матерями, чиї діти-патріоти ніколи не повернуться додому. Адже віддали життя за рідну землю.
Фіфті-фіфті, або лотерея смерті
Нині на тому боці, за словами наших хлопців, кадировці. Не раз чули «Аллах акбар!» Стріляти по церкві місцеві навряд чи будуть, стверджують айдарівці. Та й бачились на містку. А місцевих, тих, кого захищали селяни, нібито кудись перекинули… Походивши окопами, роздивившись блокпост, який, до речі, раніше належав окупантам, оглянувши зброю, що завжди напоготові, ми рушили на полігон за селом. Саме там тренуються наші військові. Автомати Калашникова та підствольні гранатомети у досвідчених воїнів осічки жодного разу не дали. Проте так звані «Мухи» (ручний реактивний протитанковий гранатомет одноразового використання) не завжди спрацьовують. Із двох пострілів, які зробили при нас, одна граната не вибухнула… Якщо таке відбувається у бою, звісно, на кону — людські життя. До речі, серед найновіших російських розробок — гранати в алюмінієвих корпусах. При пораненні осколки від них неможливо витягнути з тіла за допомогою потужних магнітів.
Дуже важко спілкуватися з жителями Трьохізбенки, котрі досі латають своє розстріляне житло. Крізь сльози розповідають про пережите, водять подвір’ями, показують уламки, діри, розбиті вікна. Місцева мешканка Валентина ледь стримується, коли дістає з-під завалів рештки меблів, супутникову антену, вказує на нещодавно обшите вагонкою горище… Проводжає до воріт. І знову плаче…
Заїжджаємо у місцевий магазин. Не скажу, що товарів обмаль. Але вітрини не надто рясні. Холодильні шафи з-під пива, полиці для алкогольних напоїв — порожні. Закон такий. Проте, подейкують, що придбати можна. На ринку вже розгорнули секонд-хенд. Одяг і взуття селяни не поспішають приміряти.
До теракту готувався
На кухні дитячого садочка вже порядкує Надія. У розмові з нею дізнаюся, що багато хто її ненавидить у селі за те, що готує, пере і прибирає у наших військових. Проте не чіпають. Певно, бояться айдарівців. А на лавчині біля будинку допалює сигарету молода дівчина. Альона, або Льоля, як її тут називають. Уся її сім’я, яка мешкає у сусідньому селі, щиро підтримує наших військових, бо завжди мала проукраїнські погляди. Тож від початку конфлікту Альона вирішила захищати рідну землю. Залишила роботу в концерні «АВК», попросилася у військо.
— Я выросла, живу в Украине. Почему кто-то должен забирать у нас нашу землю? — каже дівчина. — Как-то познакомилась с командиром айдаровцев Давыдом, сказала, что хочу стрелять. Помогли афганцы. Учили здесь, на полигоне. Разное оружие довелось осваивать.
Альоні ще й двадцяти не було, як стала снайпером загону. Спочатку, каже, було страшно. Доводилося і у розвідку ходити. Проте поступово звикла. Та й хлопці свою Льолю оберігають. Беруть на завдання у крайніх випадках. Не так давно на подвір’я будинку, де мешкає сім’я дівчини, хтось із селян кинув гранату. На щастя, тоді ніхто не постраждав. Лише одну машину вщент розбило, іншу прошило осколками. Чоловіка знайшли. Ним займається військова комендатура.
— Он даже не раскаивался, — каже Альона. — Рассказал, что детально спланировал всё: нашёл растяжку, снял с неё гранату, продумал, куда кидать…
Незручно було запитувати у неї про шрами на обличчі, про легке заїкання. Мабуть, не раз доводилося дивитися у вічі смерті. Тому ця історія поки що залишилася у таємниці. Можливо, колись, вже у мирній Україні, вона переповість комусь пережиті жахіття. Аби всі залишилися живими!
Будні спецпризначенців
Коли залишали село, ніхто не стріляв. Побажавши добра і миру усім, вже по обіді вирушили у зворотню дорогу. Вдень вона вже не видавалася такою небезпечною, хоча ризик «нарватися» на «зальотних» сепаратистів, звісно ж, існував. Їм достатньо лише перейти Сіверський Донець і заховатися у «зеленці». Але про це вже мало думалося. Переосмислювали почуте і побачене на передовій, у селі.
Коротка зупинка. Знову передача бійцям провізії, гостинців з дому, і — далі до 8 окремого полку спецпризначення «Бізон». Серед бійців — держслужбовці, шахтарі, власник охоронної фірми, колишні військові, суддя апеляційного суду, лікар та інші… Усі лише добрі слова кажуть про свого командира групи Валерія Парамея. Про його порядність та професіоналізм тут розповідає чи не кожен. Не раз своїх бійців рятував від вірної погибелі. В результаті — жодного вбитого і пораненого. Вже зовсім скоро «дембель». Через якихось місяць-півтора.
— Війна нині стала більш позиційною, — каже командир. — Часто противник веде безсистемний вогонь. Зрозуміло, помирати ніхто не хоче… Наше командування останнім часом йде назустріч. Покращилося забезпечення. Якщо раніше співвідношення пострілів з нашого і їхнього боку було 10 на 40, то сьогодні вже 50 на 50. Українці навчилися стріляти.
Втім, Валерій Михайлович повідав і про інший бік медалі:
— Нещодавно втратили безпілотника. Скільки їх не постачай, але, якщо немає якісної апаратури радіо-
електронної боротьби, все намарне. Ми запустили безпілотник, ворог, маючи серйозне обладнання, перехопив його. І він полетів на той бік. Контроль над ним втратили остаточно. Це ж саме стосується транспорту. До прикладу, Збройні сили надали «Урал». Хороша машина. Особливо по прохідності. Але тихо підійти ближче до ворожих позицій (ми ж розвідники) навряд чи вдасться. Дякувати землякам, друзям, котрі привезли нам позашляховики для таких завдань. Ми стали набагато мобільнішими.
Дуже важливо, зі слів розвідників, мати відповідний одяг, взуття. Те, що надала держава, хіба що для параду. Клейонка, кажуть хлопці. На такій спеці одразу ж прилипає до тіла, парить. А взуття не витримує і кількох дощів. Тому знову ж таки, дякують волонтерам за зручні костюми, берці. Загалом, нормальна екіпіровка розвідника без спецобладнання коштує близько 60 тисяч гривень…
У немилосердну спеку наші бійці з різних бригад рятуються здебільшого у затінку дерев. У розгорнутих наметах температура іноді вища, ніж надворі. Хтось читає, хтось займається побутовими справами. І всі дуже сумують за рідними, за домівкою. Кожне нове завдання — щоразу новий виклик. Рулетка. Тому рахують дні, години, хвилини до повернення. Хтось — аби назавжди залишитися вдома, а хтось — аби перепочити, навідати своїх, і знову — сюди, щоб воювати до перемоги. «На тому боці люди все більше починають усвідомлювати, що за війна відбувається, — на прощання розповіли наші хлопці, яким не раз доводилося бувати і на території сепаратистів. — Робота без платні вже не влаштовує, іншої — катма, ціни — захмарні. Бізнес здебільшого «віджимають» сильніші, нахабніші. Хто пробує відкривати рота, з’ясовувати стосунки — раптово зникає…» Отака вона, правда з цієї неоголошеної, підлої війни. Звичайно, далеко не вся. Скільки підводних каменів та згубних таємниць чаїться у її горнилі… Проте над усіма нами є Бог. Саме Він, час та історія розставлять колись усе на свої місця. І кара винуватцям обов’язково буде.
Gismeteo 
