Майже два місяці Ольга Лисиця зі своєю родиною перебувала на лінії вогню. І щодня сподівалася, що настане довгожданий мир. Та все ж довелося покинути рідний дім заради безпеки дітей: похапцем зібравшись, із сім’єю виїхала зі Слов’янська.
Дорога життя
Війна, яка змусила багатьох покинути місто, розпочалася із звичайнісіньких та начебто мирних мітингів. На ті зібрання Ольга не ходила, бо тоді ще працювала на заводі. А потім у Слов’янську з’явилися чужинці й захопили райвідділ міліції.
— А уже другого травня уперше місто обстрілювали, — розповідала Ольга. — Увесь день свистіли снаряди, було чутно глухі вибухи. Люди розбігалися, хто куди. Якраз мої сини були у школі, я побігла за ними. А вчителі дітей не відпускали. Довелося чекати, поки усе стихне. І відтоді все частіше і частіше нас обстрілювали з гранатометів та мінометів. Усе навколо, здавалося, сипалося й гупало від вибухів, звідусіль летіли осколки. Спочатку ми ховалися у підвалі, але зрозуміли, що то ненадійна схованка. Бо ж на нашій вулиці після обстрілу від кількох будинків залишилися лише руїни і загинули мої добрі знайомі. І як тільки чули гуркіт, бігли до сусіда. Він під землею побудував столярний цех, наче відчував, що згодиться.
Як тільки-но наставали години затишшя, то порпалася на городі, у мене десять сотих землі. Огірки гарно вродили та й рясні черешні були. Городину із ягодами продавала, і якось виживали. А далі ще гірше — тричі на день нас обстрілювали. Уже нерви не витримували. Ні, за своє життя не боялася, за дітей серце боліло. У чім їхня вина? Вони, перелякані, так втомилися від тих обстрілів...
Міна, яка о четвертій годині ранку гупнула біля Ольжиного будинку, на щастя, не вибухнула. Але це стало останньою краплею, й жінка вирішила покинути неспокійне місто.
— Коли відгукнулися добрі люди, які нам пообіцяли допомогти, то Віталій, мій чоловік, який народився на Хмельниччині, сказав, що там є у нього рідня, з якою, щоправда, давно не бачився. От і вирішили туди податися, — продовжувала Ольга. — Узяли лише дещо з одягу й усе, щоб уваги не привертати. Їхали на «копійці», бо іномарки бойовики без попередження обстрілюють. Натерпілися страху. Знали, що ця дорога життя, у глибоких вибоїнах, яка пролягає між двома озерами з численними блокпостами, для багатьох стала останньою. Мені здавалося, що вона ніколи не закінчиться. А ми ще, як на зло, потрапили у яму від снаряду, думали, що уже не виберемося. Вже за Слов’янськом — блокпости бойовиків, і нас пересадили у «Джип», доправили до залізниці. Ці добрі люди, волонтери, не взяли з нас ані копійки.
Як тільки-но прибули у село, то сини Владислав і Віктор уже не відчували страху, раділи, що, нарешті, зможуть спокійно спати. А я ще не звикла до спокою. Прокидаюся від кожного скрипу чи шурхоту, бо здається, що знову будуть обстрілювати.
«Й думки не допускаю, що не повернуся у Слов’янськ»
Про війну, яка принесла чимало горя і смутку, Ольга розповідала зі слізьми на очах. Їй так боляче, що запах бузку, акацій розчинився у чорних клубах диму та кіптяви. А місто понівечило смертельне полум’я, і невдовзі воно перетворилося на суцільну руїну. Вже на початку літа зникло світло у будинках, розпочалися перебої з водою, аптеки і крамниці, які вціліли, зачинилися.
— Це ж справжнісінька війна, яку я бачила у фільмах. Вибухи здіймали у небо пилюку і кіптяву, горіли будівлі. Тож які ми переселенці? — дивувалася Ольга. — Біженці та й годі! Адже усе нажите добро залишилося у Слов’янську. Нічого, навіть теплого одягу чи посуду, не взяли із собою, ані зошитів, ані підручників у синів нема. Про це не думали. Комп’ютер теж залишили вдома. Це все купимо дітям, бо уже і я, й Віталій знайшли роботу. Головне для нас — тільки б швидше настав мир.
Своєю батьківщиною Ольга вважає Харківщину, бо там народилася й зростала. Проте завжди мріяла поселитися у Слов’янську, де її хрестили. Одначе після закінчення школи поїхала у Росію на заробітки. Працювала у швейному цеху. У Росії й заміж вийшла. Коли розлучилася, то батьки купили їй дім у Слов’янську. Спочатку сама добудовувала й перебудовувала своє житло, а потім і помічник з’явився, коли познайомилася з Віталієм. Він виявився добрим господарем і став дбайливим батьком для її двох синів. Її подвір’я, наче квітучий райський куточок. Усе є — великий сад, кущі малини, смородини, різні сорти винограду.
— Я й не знаю кращого міста, аніж Слов’янськ, — констатує жінка. — Клімат — сухий, влітку до 40 градусів тепла, але спеки не відчуваємо. Усе у нас швидко дозріває. На базар не ходили, бо мали усе своє і вдосталь. Є у місті соляні озера та мінеральні води, а у санаторіях лікувалися люди з усієї України. Безробіття не було, бо працювали промислові підприємства, а також різні комбінати — олійний, содовий, була й фабрика олівців. Я ж завжди милувалася горою Карачун, там є крейдяний кар’єр, біла глина, з якої на заводі виготовляли посуд та різні керамічні вироби. І ніхто не гадав, що острівець благополуччя перетвориться у мертве місто. Із нього, охопленого полум’ям війни, виїжджатимуть люди, ризикуючи своїм життям. Із 130 тисяч мешканців у Слов’янську залишилося менше половини, здебільшого літні люди.
Комусь вигідно, упевнена моя співбесідниця, аби перлина Донецької області стала «гарячою» точкою. А жителі райцентру порозбігалися хто куди. Чужинцям потрібна лише територія. Причина ж у покладах сланцевого газу, запаси якого найбільші не лише у Європі, а й у світі. Незрозуміла тут позиція державних керманичів, які не переймаються безпекою місцевих жителів.
Ользі часто сниться її дім. І вона відразу телефонує до сусідів у Слов’янськ. Ті її заспокоюють: ще стоїть, от тільки шибки потріскали від вибухів. Їй так хочеться, аби будинок вцілів. Бо жінка не допускає навіть думки, що не повернеться у Слов’янськ.
Байдужість процвітає
Ользі пропонували виїхати у Росію, у Ростовську область, обіцяли житло й роботу. Та вона з родиною обрала свою українську землю. І справді, представники хмельницької влади зустріли переселенців привітно, обіцяли золоті гори. І вона повірила, що посприяють із виготовленням паспорта, якого, збираючись поспіхом, кудись заникала чи згубила, та й допоможуть із тимчасовим житлом. Але для чиновників її родина стала зайвим клопотом. Подружжя винайняло житло і платить за нього, хоча кожна копійка для сім’ї не зайва.
У департаменті соціального захисту населення обл- держадміністрації дізнаюся, що 71 сім’я, тобто 219 осіб, які переселилися зі сходу, забезпечені житлом. А про Ольгу Лисицю та її проблеми ніхто й не відає. Напевно, тому, що вона жінка скромна і не звикла оббивати пороги кабінетів чиновників.
— Ми обов’язково їй допоможемо, — запевнила мене працівниця департаменту Любов Тимофієва. Але дізнавшись, що Ольга Лисиця у Хмельницькому районі вирішила проживати, повідомила, що нею та її родиною мало б опікуватися районне управління соцзахисту. Відразу ж телефоную туди. Але у райуправлінні хоча і знають про побутові проблеми переселенців, схоже, не переймаються, де вони проживають. «У нас нема житла. Навіть тимчасового», — відповідає мені жінка, яка назвалася Антоніною Василівною.
Невже так усе безнадійно? Не повірю, щоб у сільській місцевості не знайшлося порожньої хати, яка стала б тимчасовим притулком для вимушених переселенців.
Ось такі реалії життя. Бо ж звітувати легше, ніж надати конкретну допомогу родині, яка потерпіла від неоголошеної війни. Байдужість, як не прикро, у кабінетах чиновників все ще процвітає.
Gismeteo 
