Звісно, гречка не винна, що стала класичним синонімом українських виборів, втім у переліку ходового товару для купівлі електорату добре «йдуть» і пластикові вікна та автобуси для шкіл, і дитячі майданчики, які облаштовуються миттєвим кандидатським ривком, і концерти заїжджих зірок шоу-бізнесу, і бездонні казани «козацької кулеші» на передвиборчих майданах, за якою вишиковуються у черги пенсіонери та безхатченки, і чергові жебрацькі доплати-копійки до раніше обкрадених зарплат і пенсій, але й ті копійки потім одразу ж відбираються трикратно зрослими цінами.
Які відомі сценарії, що чомусь спрацьовують щоразу під час виборчих кампаній! І все це так вросло у нас, в’їлось у наші мізки, що навіть не обурює, хіба що викликає роздратування, а з ним і байдужість: мовляв, бери, не бери ту гречку, а «гречкосії» все одно прорвуться, то ж залишається єдине: терпіти. Бо, може, завтра, післязавтра виросте покоління українців, які не купуватимуться ні на гречку, ні на словесну полову, і будуть іншими — гідними, самодостатніми, чесними, а тому — успішними? А Україна — такою, яку своїм життям заслужили наші герої на Майдані, на фронті… Але життя так нестримно мчить уперед, і такою дорогою ціною дається кожен день: злиднями у такому-сякому мирі і кров’ю наших синів — на своїй-чужій війні… Невже змарнуємо цей час терпінням і байдужістю?
Та що ж ми за народ такий волячий? Хочемо свободи, а дозволяємо, щоб нас і надалі запрягали у рабство, мріємо жити по-європейськи, але й поняття не маємо, що це таке — гідне життя! Забуваємо, що ми самі повинні його обирати і будувати! Ми — просто терпимо. Коли випадково терпець уривається, як ото протирається ярмо на волячій шиї, вириваємось на свободу, на майдани, мільйонно, в єдиному пориві скандуємо «Героям слава!» і, вдихнувши волі, набігавшись з прапорами та у вишиванках по майданах, оплакавши загиблих героїв, знову повертаємося… терпіти. Чекати, коли хтось принесе нам краще життя, як нині — гречку в кандидатському кульку.
Наш «терпець» просто могутній, як богатир з казки, він навіть став у нас національним героєм:
В американців є свобода,
У німців — пиво та бекон,
У французів — висока мода,
В англійців — кращий стадіон.
А українець пересічний
У справі іншій є взірець —
Він має довгий, еластичний,
Ніде не бачений терпець!
Так написав відомий гуморист Ян Таксюр, і хочеш, чи ні, а з цим мусиш погодитись: крім терпцю, у нас нічого не залишилося. Чому так відбувається з нами? Нами захоплюється весь світ, коли ми повстаємо, захищаючи власну гідність, але ми розчаровуємо і світ, і себе, коли волелюбні майдани стихають, розходяться, повертаються до злиденного життя, проти якого повставали, повертаються — терпіти далі.
І скажу головне: політика без моралі, без честі, без патріотизму — це шлях в нікуди, це — знищення України, це війна з власним народом, що в нас і сталося, і відбувається нині. Це — українська трагедія ХХІ століття. І найстрашніше те, що ніхто із злочинців, які допомогли відтяти Крим, перетворити в руїни територію українського сходу, а його мешканців зробили вигнанцями, не покараний. Навіть більше: тепер недобитки регіоналів, так званих «опозиціонерів», зализавши рани, пересидівши в очікуванні, вже формують нові партії, обіцяють «відродження» і «процвітання». І душею виборець відчуває, що той, хто руйнував, не буде будувати, не буде ніщо відроджувати. Той, хто ненавидить Україну, яка повстала проти свавілля продажного режиму, не буде нічого відроджувати, будувати. Хіба що — нові плани знищення нашої незалежності. До цієї орди додаються й вічні «кочівники», які блискавично починають служити кожній черговій владі, і чим та влада нікчемніша, хижіша, тим відданіше їй служать.
Справжній українець ніколи не був ні кочівником, ні руйнівником, ні нападником. Наш патріотизм — це захист. Нам постійно потрібно захищати все, що маємо, і що у нас постійно, люто намагаються відібрати: свободу, землю, історію, мову… Щоб ми стали біженцями, вигнанцями на своїй землі, як сталося із тими, хто волав: «Услышьте Донбасс!» Але на заваді всім, хто хотів пошматувати Україну, стали патріоти. Це вони першими піднялись на майдани, вони першими кинулись під кулі, вони першими записувались у загони добровольців, бо для них терпіння — рівноцінне рабству. А бути рабом на рідній землі патріот ніколи не буде. Навіть якщо ціна свободи — життя.
Час уже переконав нас, тяжко переконав: кров’ю на Майдані, тисячами смертей на російсько-українській війні, що державу врятують лише патріоти — люди, для яких існує головне мірило честі і моралі — любов до України. Це особливо стосується політиків, які за усе новими і ще новішими партіями, блоками, об’єднаннями приховують єдине — своє рабське, продажне пристосуванство. Політик без національної ідеології, без національної позиції найчастіше — аморальний, який так само продається і купується, як він сам продає і купує Батьківщину, а значить — кожного з вас. Різниця в єдиному — в ціні. Ціна виборця найнижча — гречка. Ціна влади над нами — стократ вища. Нині, коли політичні пристрасті досягають своєї вершини, подумайте, поміркуйте чесно: ви обираєте гречку чи гідність?
Новою генерацією і влади, і політики мають стати люди, які своєю життєвою позицією, працею, а не гаманцем довели, що вони гідні отримати довіру кожного українця. Пристосуванці називають себе нині новою силою, але у нас не з’явилась з часу Революції гідності якась невідома нова сила, під яку маскуються ті, хто хоче вдало використати момент. Є дві сили: та, яка котрі найважчі часи або пересиджувала, або відверто працювала проти революції, служила режиму, і сила, яка обрала Революцію гідності і активно захищає державу, справді, прагне будувати європейську Україну, за яку боровся Майдан.
Обираймо патріотично налаштованих українців, які вірять у силу народу, громади, мають досвід захисту прав українців і головне — мають чітку програму розвитку європейської України. Нині, коли обіцяні реформи так і не втілилися у життя і гальмуються насамперед корумпованою, як і раніше, верхівкою, лише свідома громада, яка бажає реальних змін і нарешті — гідного життя, спроможна сама собі допомагати, об’єднувати людей не за вказівкою згори, а на власній території, за власно обраною стратегією розвитку. Громадянське суспільство створять не пристосуванці і кочівники, а громада та кожна конкретна людина Саме до цього прагнули й патріоти на початку 90-их років, а заклик В’ячеслава Чорновола залишається актуальним і понині: «Україна починається з тебе».
І коли я бачу безликі заклики, якими увінчані відфотоштопані портрети кандидатів у депутати, у мери, я не вірю словесній полові, яка щедро осипається з рекламних щитів: «Зробимо місто кращим», «Твори добро», «Вірю в майбутнє Поділля». Хочеться єдиного: аби виборець добре подумав: а що він знає про «портрет» на біг-борді? Про бізнес цього «портрета», його політичну діяльність, про його хату, родину, друзів? Очевидно, дещо знає той, хто «продовжив» рекламну фразу одного з кандидатів: «Будуймо нову країну!», дописавши нижче маркером — «а мені — хату!». Що додаси? Хіба те, що в кожному жарті є чимало правди. Думаймо, кого обирати, поки гречкою та словесною половою нам остаточно не затрусять і очі, і мізки.
Gismeteo 
