Головною подією минулого тижня для українців стало відзначення 14 жовтня Дня захисника України на державному рівні. На відміну від багатьох інших подібних свят, які вже давно перетворилися у фарс, українці цього дня справді щиро вітали живих захисників своєї держави і поминали загиблих у боях героїв. Та то й не дивно, якщо врахувати, що армії, на відміну від інших державних структур, прості люди повністю довіряють. А за час війни на сході вона стала справді народною, бо її підтримує переважна більшість населення України за винятком хіба що затятих сепаратистів, яких вистачає не тільки у східних областях.
Проте святкування Дня захисника України відбулося ніби в паралельних світах. Бо в той час, як керівництво держави помпезно звітувало ледь не про ідеальні умови, створені для наших армійців, волонтери знову змушені терміново вишукувати кошти, аби придбати для захисників України, які перебувають на затихлому фронті, теплий одяг, інструменти і хоч якісь прилади для обігріву. Та це, так би мовити, видима сторона проблеми. Бо є ще й невидима, про яку не повідомляється у засобах масової інформації і про яку мовчать високопосадовці. Адже армія — це не тільки лінія фронту. А є чимало допоміжних частин, які перебувають у тилу, постачаючи фронтовиків тим, без чого не можливі бойові дії. Так ось тягар забезпечення цих солдатів ліг на плечі навіть не волонтерів, а їхніх дружин, батьків і родичів. Відриваючи останні копійки від своїх і так нерозкішних статків (бо ж багатіїв туди й на налигачі не затягнеш), вони відправляють посилками зимове взуття і одяг, куплені на базарах, куди вони цілком могли потрапити з військових складів. І як ці люди мають ставитися до присвоєння міністру оборони Полтораку і начальнику генерального штабу Муженку звань генералів армії? Це ж за які „блискучі” перемоги такі відзнаки? За безперешкодний вихід терориста Гіркіна зі своїм „войском” із Слов’янська? За збитий Іл-76 із півсотнею загиблих десантників? За Іловайський котел? За здачу Дебальцевого? Чи за інші менш відомі котли, у яких полягли сотні, якщо не тисячі наших бійців? А як мають ставитися до цього присвоєння найвищих військових звань ті десятки тисяч демобілізованих бійців, котрі, відвоювавши рік на фронті, місяцями не можуть отримати навіть посвідчень учасників бойових дій і, аби прорвати цю бюрократичну блокаду, змушені перекривати дороги чи блокувати військові частини.
Ще влітку цього року головний військовий прокурор Анатолій Матіос на всю Україну обіцяв, що судовий процес по Іловайську розпочнеться 15 серпня. Минуло вже і 15 жовтня, а винуватці так і не постали перед обличчям нашої хай навіть не дуже об’єктивної Феміди. І це в ситуації, коли, за повідомленнями ЗМІ, закінчена військово-тактична експертиза Іловайської трагедії, яку провела група авторитетних генералів і офіцерів Міністерства оборони. Можливо, якби її результати стали відомі широкому загалу, то з’ясувалося б, що не чергові звання варто присвоювати, а вживати якихось зовсім інших заходів. Однак виходить, що є в країні сила, проти якої і головний військовий прокурор безсилий.
Та особливістю цьогорічного святкування Дня захисника України стало ще й те, що відбувалося воно напередодні виборів до місцевих органів влади. Зрозуміло, що такої нагоди претенденти у депутатські та мерські крісла не могли не використати. Іноді це „використання” набувало такого потворного вигляду, що самі захисники виступили із закликом не використовувати їх як передвиборний піар. Проте, схоже, що на їхній заклик ніхто з учасників виборчих перегонів не збирається звертати ніякої уваги. Бо партії, які зголосилися поборотися за владу на місцях так самозакохано ведуть свою агітацію, що вже й забули, мабуть, куди обиратимуться їхні представники. Як результат втрати орієнтації в політичному просторі, стали передвиборні гасла і обіцянки щонайменше парламентського рівня, а ніяк не обласного, районного чи взагалі сільського.
У цій ситуації виникає цілком резонне запитання: а чи кандидати в депутати різних рівнів хоч уявляють, чим займаються ті органи влади, у стіни яких вони так прагнуть потрапити? Бо читаючи їхні передвиборні агітки, яких на вулицях нині, мабуть, не менше, аніж опалого з дерев листя, у цьому виникає дуже великий сумнів. А ще більше вражає те, що більшість претендентів на місцеву владу уже в тій самій владі були, але тепер, спритно перестрибнувши в інші партійні сани, їдуть, як нічого й не було, у своє депутатське майбуття, знову обіцяючи з білбордів і листівок, буклетів і газет-одноденок щось таке, що вже могли свого часу зробити, але... не зробили.
І головне, що відбувається це дійство в державі, де йде війна, і яка виживає лише завдяки зовнішнім запозиченням, бо стан справ в економіці продовжує з кожним днем погіршуватися. То чого дивуватися, що глава департаменту Білорусі, України і Молдови Центру східних досліджень у Варшаві Войцех Конончук, відвідавши Україну, був вражений тією кількістю коштів, які витрачаються у нас на вибори. За результатами візиту він заявив, що у Польщі на подібні вибори ніхто і близько таких грошей не виділяє. І це в державі, яка динамічно розвивається. Ну, хоч тут ми попереду Європи!
А ще тепер ми заледве не попереду всього світу, бо ж Україну на сесії ООН минулого тижня уже втретє (за часів незалежності — вдруге) обрали непостійним членом Ради безпеки. Тепер чи не вперше за історію цієї поважної світової організації виникла ситуація, коли представники країни-агресора і країни-жертви сидітимуть за одним округлим столом у Радбезі і зобов’язані реагувати на найгостріші ситуації в світі. Однак не варто сподіватися, що таке високе становище у 2016-2017 роках дасть можливість Україні хоч якось розв’язати власні проблеми, які створив північний сусід. Бо, як показує практика, Рада безпеки ООН перетворилася у велику говорильню і не більше. Адже достатньо одного вето постійного члена (у нашому випадку Росії) і будь-яке рішення всіх інших членів Радбезу не має ніякого значення. Залишається хіба що попсувати нерви господіну Чуркіну, а заодно і госпо- діну Путіну, поставивши під сумнів законність статусу Росії як постійного члена Радбезу. Адже серед засновників ООН були Україна, Білорусія і СРСР, а не Росія. То з якого такого дива там опинилася Росія, коли на місце постійного члена цілком умотивовано можуть претендувати і всі інші колишні республіки, а нині незалежні держави? Проте такий розвиток подій — найімовірніше, сюжет із розділу фантастики. Так само, як і позбавлення Росії права вето. Бо щоб так радикально ставити питання у найвищому світовому органі потрібно, як мінімум, мати залізну політичну волю, підкріплену ядерною дубинкою, заволодіти якою нам ніколи не дозволять нинішні ядерні держави. Та й із залізною політичною волею у відстоюванні національних (а не власних!) інтересів у нашого найвищого керівництва завжди були проблеми...
Gismeteo 
