Війна розрізала Україну на два світи, на день і ніч. Якщо в одному, хай невибагливе, але свято життя, то в іншому — вже чотири місяці танцює смерть. Схід сіє сум та печаль, бо там у боях гинуть наші сини й чоловіки. Південний захід, люби Боже правду, несе їм світло, надію і порятунок, бо сильніший духом і вірою.
Вже втретє ПЦ «Ексклюзив» здійснює для місцевих репортерів, дякуючи ініціативі нардепа Сергія Лабазюка, виїзди на схід, зокрема в зону АТО, і, таким чином, живою артерією об’єднує два світи: Донбас і Поділля. І це не гонитва за сенсацією, не показне геройство. Це наше спільне бажання із колегами-телевізійниками донести читачам, глядачам надзвичайно важливу річ, живу картинку, без якої неможливо відчути і зрозуміти свою країну, її долю, її історію.
На жаль, вони нам створили Януковича, ми їх залякали Правим сектором, давши привід творити міфи дешевій інформаційній машині Путіна. Однак і яблука, і калина, і соняхи ростуть однаково добре як у них, так і у нас, і ми, попри будь-яку ідеологію, здатні знайти спільну мову, бо ми — одна земля, одна Україна.
Тож зі Слов’янська Донецької області, де проходили одні із найзапекліших боїв, і розпочинаємо цикл репортажів з гарячого сходу. В наступних випусках газети розповімо про печальну реальність Краматорська і Миколаївки.
За десяток кілометрів — Слов’янськ, який менше тижня тому був епіцентром війни на сході України. У кожного, хто проїжджає Ізюм і виїжджає на трасу в ці дні, якраз тут наростає відчуття неспокою, тривоги. За кілька кілометрів по дорозі жодної машини, навіть натяку на життя. Однак Слов’янськ почав відживати, до нього масово повернулися люди. Під час боїв тут залишалося лиш 20-30 відсотків населення, інші виїхали. Всього ж місто нараховувало більше 130 тисяч.
Ряд будинків при в’їзді із забитими віконницями на вікнах, інші закладені горами мішків із землею. Ще в день нашого перебування тут сапери знешкодили 2000 снарядів, що не вибухнули, а скільки ж їх ще залишилося лежати в самому місті та передмістях — невідомо. На зруйнованих стінах деяких будинків надписи крейдою — «міни».
Робітники активно розбирають блокпости ополченців. Населення розповідає, що те, що ми зараз бачимо, це вже небо і земля, порівняно із тим, що було донедавна. Загалом люди налякані та розгублені. Скласти адекватну оцінку тому, що відбувалося, більшості із них нелегко. Окремі в розмову вступати й досі бояться, кажуть: «Повернуться ополченці — вб’ють нас за це».
Навпроти найбільшого блокпосту на окраїні Слов’янська пробуємо заговорити із немолодим місцевим жителем. Він плаче. Довго не може налаштуватися на розмову. Виявляється, один на вулицю залишився сторожувати власний дім. Каже, має двох собак, яких не міг залишити, окрім того, якби поїхав, оселя б згоріла.
— Ополченці звідси стріляли по всьому місту, дуже великі руйнування поробили. На нашій вулиці живе багато людей, які підтримували цих ополченців, а зараз вже не хочуть, щоб вони повертались. Зараз ніби вже починають щось усвідомлювати, але далеко не все. Біжать за гуманітарною, несуть її на плечах і кричать тим, хто її привіз: «Будьте ви прокляті!».
Літня інтелігентна жінка на сусідній вулиці з нами заводить розмову сама, тільки просить її не називати, страх після пережитого ще досить сильний.
— Я особисто з Росії і добре знала, як там живуть маленькі міста та містечка. А ті, що кричали «Ми в ДНР! Ми в Росію!», цього не знали. Нам і до цього часу мало роз’яснюють, що відбувається, а треба це робити постійно, телевишка під містом зірвана, телебачення немає. Ми дивилися виключно російські канали. Коли росіяни ввійшли, спочатку ейфорія була в місті, всі раділи. Думали, буде все, як у Криму. Йшли на референдум лавиною… Ми не очікували, що внаслідок цього в нашому місті буде стільки бандитів. Та й що вони будуть по нас стріляти. Ми ж були живим щитом...
Жінка показує вибоїни від куль і осколків у власному будинку, понівечену цегляну огорожу. Пригадує, як поставили навпроти її оселі артилерійську «Нону» і почали з неї стріляти.
— Вона б’є так!!! Пробачте, собаки при цьому впісюються.
Жителі Слов’янська, які не один день відсиділи у підвалах, розповідають, що найстрашнішою була остання ніч перед звільненням. Саме бомбардування, а не відсутність води, світла, продуктів, і навіть не комендантський час, коли з восьмої вечора жодної машини чи людини на вулицях не було, лякали їх найбільше. Зізнаються, що були повністю зазомбовані російськими телеканалами. Тепер кожну трагічну історію, про яку ми дізнавалися з екранів та Інтернету, дякуючи сміливим журналістам, які увесь час тут працювали, вони розповідають волонтерам, журналістам, політикам, які прибувають сюди.
На одній із центральних вулиць випадково натрапили і на нашого земляка, Віктора Врублевського, родом з Волочиська. Його історія вразила.
— Раніше я працював у міліції, і мене обурило те, що люди зі зброєю захоплюють мою установу. Я навіть не розумів, що відбувається. Тоді ж у перший день мене назвали «бандерою», хоча я навіть не із заходу, а з Хмельниччини. Прийшли додому, озброєні автоматами, забрали з собою. Я п’ять днів просидів у камері так званої ДНР. А все тому, що хтось із моїх доброзичливців на мене доніс, що я, по-перше, колишній міліціонер, по-друге, родом із західної України, по-третє, я не задоволений новим режимом.
У цілому, жителі Слов’янська доброзичливі, порядні люди. Ополченці ж посадили в камеру навіть чоловіка, в якого обгортка на паспорті була жовто-блакитного кольору. Сказали, що він із Правого сектору...
Зі слів Віктора Вікторовича, під час жорстоких боїв, які точилися тут, усіх чоловіків, які залишилися, бойовики змушували копати окопи. Багато з них додому так і не повернулися. Що з ними, чи живі вони — нікому не відомо.
Разом із ним прямуємо до зруйнованого приміщення райвідділу міліції, саме тут бойовики розгорнули свій так званий штаб. На подвір’ї страшенна захаращеність, розкидані на землі матраци, укріплення з наповнених піском мішків, залишки «банкету» на імпровізованому столі, порожні пляшки з-під горілки, чомусь повна банка огірків.
У центрі Слов’янська — пожвавлення, люди скучили за рідним містом. Розмовляють із нами вже більш охоче, не називаючи себе:
— Все налагоджується потихеньку, з’явилась вода, світло. Як ми цьому всьому раділи! Бачите, двірники, жеківці, волонтери кругом працюють, все розбирають. А було ж місто вимерлим, порожнім, як Чорнобиль. Ми за єдину Україну, зізнаємося, переживали за неї ще із самого Майдану. Однак все, що відбулося — результат дикого зомбування російським телебаченням. Ось тут, на цьому місці, якийсь молодий студент крикнув: «Слава Україні!», і голову йому одразу прострелили…
Просто посеред вулиці з місцевими мешканцями спілкується міністр внутрішніх справ України Арсен Аваков. Обіцяє, мовляв, дурнів пробачимо, а тих, хто стріляв у людей, мучив їх, закладав міни, будемо жорстко карати. Його співрозмовники зізнаються, що у підвалах, у закутках Слов’янська переховується ще багато населення, яке свого часу схибило і тепер боїться виходити звідтіля. Люди лають місцеву владу, яка наскрізь складається з регіоналів і досі, попри тяжкі злодіяння, отримує виплати від держави. Просять забрати перевертнів з їхніх посад.
Аваков обіцяє, що владу змінять. Окрім того, буде реалізована комплексна програма відновлення Луганська. Він представляє присутнім нового главу райдержадміністрації полковника міліції з Горлівки Андрія Крищенка, якого люди знають з найкращого боку.
— Ми привели вам два спецпідрозділи, які будуть вас охороняти і допомагати вам. Один називається «Миротворець», інший — «Київ-1». Національна гвардія базуватиметься прямо у центрі Слов’янська. Починає працювати й група кримінального розшуку.
Ми повертаємо своє авто в бік Краматорська. На виїзді кидаємо прощальні погляди на місто. На фоні червоно-пафосного подертого білборду із закликом про референдум майорить невеликий жовто-блакитний стяг. Трохи далі під простреленою кулями стелою Слов’янська нам услід посміхається так, ніби нічого й не сталося, дивом вцілілий один-однісінький соняшничок.
Gismeteo 
