Коли навколишній світ руйнується і у бездонну прірву котяться всі сподівання і мрії, в душі оселяється страх перед смертю, яка може чекати на кожному кроці, а свідомість відмовляється керувати розумом, зваливши все на інстинкти самозбереження. До такого стану людину призводить війна, жертвою якої стала Україна.
А бойові дії на сході України не припиняються. Щогодинні звіти речників РНБО про хід дій АТО по телеканалах сповіщають страшні новини: ведуться обстріли території Донбасу, які руйнують будівлі, забирають життя українських солдатів, мирного населення. Тому не дивно, що все частіше простежується процес міграції мешканців східного регіону держави, зокрема Донецької та Луганської областей. Люди, схопивши найнеобхідніше, розбігаються з власних домівок у пошуку безпечного прихистку.
Саме так на територію Чемеровецького району потрапила тридцятиоднорічна вдова, мати трьох малолітніх діток, жителька міста Сніжне Донецької області Оксана Скоробагатько. В Хмельницькому минулої неділі Оксану Юріївну зустрів перший заступник голови Чемеровецької райдержадміністрації Олег Батюк. Доправивши біженку до райцентру, де вивчення її справи було доручено відповідним службам, розпочали пошук житла.
Знайомство з тендітною жінкою, якій випала нелегка доля, чесно кажучи, вразило.
— У моєму рідному місті перебувати було просто неможливо, — ділиться спогадами Оксана. — Бойові дії в Сніжному, як і в інших населених пунктах Донбасу, не припинялися з травня, але останній місяць був надто важким. І я не витримала…
Вдивляючись у вікно дитячого відділення Чемеровецької ЦРЛ, а саме тут тимчасово розмістили Оксану разом із дітьми, жінка ніби знову опинилася на малій батьківщині. Разом із чоловіком вони виховували двох донечок Вік-
торію і Даринку (дівчатка 2007 та 2010 років народження) і синочка Максима (хлопчик народився у 2009 році), придбали власне житло. Трагедією для сім’ї стала смерть чоловіка. Біль втрати молода жінка зуміла притупити завдяки дітям, заради яких, власне, й живе, знаходить сили.
Коли на рідну землю ступив ворожий чобіт окупанта, Оксана переїхала жити до батьків. Але, не знайшовши там підтримки, повернулася додому.
— Підвал став нашим звичним місцем перебування, — розповідає Оксана. — Пригадую, як під час чергового обстрілу просто вкидала дітей у нього, щоб врятувати життя. Ми не знали, коли почнеться черговий обстріл, чий будинок зникне наступним. Чітко усвідомлювали, що найменший посвист має стати сигналом для втечі у сховок. Діти самі це знали і, прикриваючи руками голівки, бігли в підвал…
А не менш перелякана мати затуляла своїх кровинок власним тілом і прислухалася до вибухів.
На поверхню мусили підніматися. Потрібно було нагодувати малюків. Часом вдавалося лише приготувати чай, який міг бути останнім.
Оксана та її діти були свідками страшних подій. Саме заради життя малечі жінка наважилася втікати. Хтось лякав її «страхіттями» західноукраїнського люду, хтось підтримував у діях. «Гірше не буде!» — вирішила переселенка і рушила в дорогу.
— У Донецьк нас віз хлопець-інвалід, — каже співрозмовниця. — Тільки тепер я зрозуміла, чому саме людина з вадами керувала авто: коли нас зупинили «ДНРівці» з вимогою показати документи, то, побачивши водія, який вовтузився з паперами, пропустили. Були випадки, коли документи в біженців відбирали і повертали людей назад. Важка поїздка виснажила дітей. Ми зупинилися на ночівлю в церкві, звідки благополучно дісталися Красноармійська. Весь час нас зустрічали волонтери, незнайомі нам люди забезпечували одягом, продуктами харчування тощо.
Не менше уваги переселенцям із Сніжного приділяють і в Чемерівцях. Тут про сімейство Скоробагатьків дбають усі відповідні служби, зокрема представники органів місцевої виконавчої влади, управління праці райдержадміністрації, лікарі та медперсонал лікарні, за що Оксана Юріївна дуже вдячна.
— Ніхто жодним словом не скривдив нас, — вперше за час розмови посміхається жінка. — Навпаки. Я вже отримала заборговану за два місяці соцвиплату. Нам допомагають тимчасовим житлом, продуктами харчування. Ми пройшли медогляд. А сьогодні (середа, 23 липня, — авт.) маємо вирушити оглядати два помешкання в «Жабинятках», як я називаю це село вашого району. Чесно кажучи, дуже хочеться мати свій куточок.
Та головне для жінки, що тут безпечно для життя її діток, які наляканими оченятами дивилися в небо там, на Донбасі, де гуркотіли військові літаки. Тепер вони сплять спокійно, не прокидаючись від гучних вибухів. Хоча важко буде стерти з пам’яті малюків страхіття війни, яка наклала свій відбиток у серцях маленьких біженців.
— Однією з причин непорозуміння з рідними, — каже Оксана, — стало моє бажання жити в Україні. Дуже боляче бачити, в якому стані перебуває Донбас нині. Майже стерті з лиця землі прикордонні з Росією села. А кулі влучають сліпо і в націоналістів, і в прихильників «ДНР»…
Жінка зізнається, що не хоче повертатися в рідне місто. Після страшних переживань вона втратила надію побачити Сніжне таким, яким воно було до початку бойових дій. Час залікує рани, а діти допоможуть йти вперед, а ось стерти з пам’яті страх від вибухів і руйнування Оксана не зможе. Вона переконана, що кращого майбутнього від людей зі зброєю годі чекати, а Україна повинна залишатися соборною і єдиною державою.
На завершення зустрічі Оксана Скоробагатько (справжнє українське прізвище з багатообіцяючими перспективами) запросила нас у гості до своєї нової домівки, яку вона вже мріє облаштувати найближчим часом у нашому районі. Нехай у поміч їй стане Бог і люди, яких найбільше чомусь об’єднує біда. А так би хотілося, щоб усе це стало лише кошмаром. І перестали б гинути наші солдати, і висохли б сльози в матерів… А пам’ятаєте, як казали наші дідусі: «Дай, Боже, щоб ви ніколи не бачили війни!»
Gismeteo 
