Чорне місто. Чорне від вибухів, замінувань, диверсій, людського горя. Ошукане російською пропагандою і залякане терористами. Місто, яке повторило долю свого згорьованого побратима Слов’янська. Місто, яке вслід за ним стало епіцентром сепаратистських настроїв і терористичних дій. Це — Краматорськ.
Якщо минулого четверга ми розповідали вам, як виглядає після війни Слов’янськ і що думають про те, що сталося, його жителі, то наша наступна розповідь із Краматорська. І наші ГЕРОЇ, в повному розумінні цього слова, — десантники, бійці 8-го полку спецпризначення, які, проявивши в боях за Краматорськ небачену мужність, втративши бойових побратимів, продовжують і далі боронити Україну від терористів.
До бою українські спецпризначенці готові щохвилини.
Виїхавши зі Слов’янська, натрапляємо на спалену військову техніку, обгорілий танк та бойову машину піхоти. Вздовж дороги з обох боків тягнеться лісосмуга. Чесно сказати, тільки від думки, що декілька днів тому тут, у копанках, сиділи бойовики й обстрілювали бойові машини наших захисників, стає моторошно. Тиша безлюдного шляху, на якому жодної техніки, напружує. Підсвідомо чекаєш засідки. Місцеві розповідають, що ця дорога була встелена після боїв людськими трупами. Наші ж військові стверджують — трупами терористів… Їх забрали, однак від потоків крові на асфальті, які мимоволі уздріваємо з вікна службового авто, у роті пересихає.
Ближче до Краматорська курсують українські військові машини. Солдати патрулюють місто, його околиці та під’їзні шляхи. Блокпости, які ще донедавна були в руках терористів, тепер зайняті нашими десантниками. Відчуття безпеки поряд з ними цілковите. Як не дивно, але хоч і не зустріла велика частина жителів Краматорська, як і Слов’янська наших мужніх армійців як визволителів, але, як зізнавалися самі, не відчували страху перед ними. Саме того холодного жаху, який до них підкрався тоді, коли окупанти стали вести себе вкрай агресивно. Забирали хлопців і чоловіків насильно воювати, кидали в підвали тих, хто їм не подобався, збирали навколо себе всіх місцевих волоцюг і гопників, мінували будинки, прикривалися житловим сектором, як живим щитом.
Спецпризначенці 8-го полку, серед яких дуже багато хлопців з Хмельниччини, зустріли нас, мов рідних. Майже через тиждень після того, як стихли на цих землях бої, вони вже можуть посміхатися і навіть жартувати. Демонструють один із своїх трофеїв — відбитий у сепаратистів у результаті проведеної спец-
операції БМП-2. Кров з нього ніхто ще так і не змивав… Машина практично нова, повністю готова, як кажуть солдати, до бою.
Далі оглядаємо ще один трофей, військовий автомобіль «Урал» теж, як і БМП, російського виробництва. Майже новий, три роки експлуатації. Зовсім молодий, чути по голосу, хлопчина-десантник (свої обличчя ті, хто постійно працює в гарячих точках, прикривають спеціальною маскою) із захопленням розповідає: «Це машина підвищеної прохідності, у ній можна провозити особовий склад, боєприпаси, все, що завгодно. Словом, техніка нового зразка, у нас такої немає!».
Це вже за день, виїхавши з Краматорська, ми дізнаємося гірку новину — «Урал» невдовзі знищили бойовики разом із двома нашими солдатами…
Той самий «Урал»…
Згадувати про те, як ішли бої, хлопці не хочуть, їм значно приємніше говорити про рідний дім, про те, як тужать за рідними. «Напружена ситуація, але бойовий дух не падає, самі собі думками про дітей, дружин його підтримуємо. І листівки, вісточки, які приходять від наших рідних, ще більше піднімають настрій. Дають нам наснаги, сили. І у тяжкі моменти ти згадуєш ті красиві слова, які там були написані…», — розповідає співрозмовник-десантник.
Сумує за домівкою, поринаючи в спогади, і його значно старший побратим.
— Продукти скидали нам із 6 тисяч метрів, із літака, тому, що всі під’їзди були оточені бойовиками. Коли ж ті посилки потрапляли на їхню територію, до них ми мусили виїжджати на «бетеерах» і їжу свою відбивати, щоб мати чим харчуватися. Більше місяця не було ні світла, ні води. Однак знаєш, що тебе чекають вдома дружина, діти, і від цього стає легше та світліше. Звичайно, хотілося б їх побачити, бодай трішки поспілкуватися! Діти ще малі, за татом дуже скучають…
Як з’ясувалося, у чоловіка багата військова біографія. За плечима — рік в Югославії, 8 місяців в Іраку. «Якби кожна історія закарбовувалася, то в пам’яті не було б місця. Тут вже три місяці, і кожен божий день — то все нова і нова історія», — приязно посміхаючись, зізнається він.
Розговорившись із спецпризначенцями, дізнаємося про бій, який дався їм чи не найважче.
— Нас було майже півтори сотні чоловік, коли оточив нас набагато більший підрозділ. Ми ж повинні були утримувати величезну територію аеродрому, по периметру це приблизно 13 кілометрів. Терористи діяли мобільними групами. Вони міномети розташовували на газельках, на пікапах, які постійно пересувалися в необхідному напрямку, і зі всіх боків нас обстрілювали… Ми були в дуже критичному стані. Скільки разів вони пропонували нам здатися і перейти на їхній бік! Але наша перевага була в тому, що хлопці не падали духом, не здавалися і таки вистояли! При підтримці нашої артилерії ворог відступив. Ми підняли над міськрадою Краматорська прапор України.
Як повідомили нам офіцери, в перші дні після звільнення Краматорська від терористів наші військові вивезли боєприпасів, тротилу вагою понад тонну. Вони запевняють, усі їхні бійці, які прийняли присягу, будуть до кінця вірні їй.
За тривалі місяці нелюдської напруги, польових умов життя, постійного ризику спецназівці стали між собою, мов рідні брати, які готові щомиті прикрити один одного в бою.
— Чи всього вистачає? — цікавимося у солдат.
— Продуктів вдосталь, бронежилети в нас 4 класу, хотілося б, звичайно, мати кращі, але і на тому спасибі. А от з касками — проблема. Дають такі, в яких ще наші діди воювали...
З уст бійців дізнаємося, що коли вони звільнили Краматорськ від терористів, місцеві люди зустріли їх без усякого пафосу. Вони були згорьовані та дуже втомлені війною.
Однак прийде час, і вони теж скажуть: «Слава Україні!», переконані воїни.
Хоча, вочевидь, відбудеться це не зовсім скоро. Знищена інфраструктура, зруйновані будинки, порожні полиці магазинів, заміновані об’єкти... Це лихо лягло на плечі усього народу, усіх нас. Але час гоїть рани та втрати. Вилікує він й Україну.
Виїзд став можливим, дякуючи ініціативі народного депутата України Сергія ЛАБАЗЮКА.
Gismeteo 
