Курси валют

Як відомо, Донбас потрапив в десятку найгарячіших і найнебезпечніших точок в світі для роботи журналістів. Пересвідчитись у цьому довелось на власному досвіді. Працювати в Донецьку дійсно складно. І складність ця полягає не лише в тому, що ти можеш потрапити під обстріл або в руки не зовсім адекватних ополченців, а й в тому, що без хороших контактів і зв’язків отримати якусь інформацію чи дістатися у певне місце столиці Донбасу практично неможливо.
Тепер я знаю, що, виходячи у місто, завжди потрібно мати при собі паспорт, інакше при затриманні і перевірці документів тебе можуть відправити копати окопи десь на передовій. Та, як виявилося, найголовнішою проблемою, особисто для мене, стала моя... хмельницька прописка.

Журналіст-диверсант
Відверто пощастило, що в Донецьку у мене є знайомі, які допомогли з пошуками квартири і акредитацією від «ДНР». Без такого папірця з прес-центру будь-якого журналіста тут чекають неприємності. Місце для мене знайшли дуже колоритне — квартира в будинку поруч з облдержадміністрацією, де розташований штаб самопроголошеної «Донецької народної республіки». В самому будинку практично нікого нема, більшість жителів виїхали, а в крайньому під’їзді живуть ополченці. Місцина ще та.
На другий день по прибутті в Донецьк я самовпевнено вирішив, що вже обжився і що мені — «море по коліна». Надумав самотужки вирушити на пошуки гуртожитку для біженців, куди приїздять люди з навколишніх міст і містечок, рятуючись від обстрілів. Приблизне розташування гуртожитку мені підказали, але чи це саме він, мої помічники не знали. Чимало біженців щодня приходять під будівлю облдержадміністрації. Координація тут дуже слабка, зазвичай люди не знають, куди їм йти і де розташовані пункти прийому біженців.
Ніколи не думав, що у місті-мільйоннику буде проблемою запитати дорогу у когось на вулиці. Напевне, одне з «найпопулярніших» місць в Донецьку — залізничний вокзал. У залі з касами тут щодня аншлаг. Але такі реалії Донецька, місто майже порожнє і перехожих іноді доводиться виглядати годинами, поки хтось не надійде з протилежної вулиці. Все ж люди дуже привітні і ввічливі, залюбки допоможуть і люб’язно вкажуть тобі шлях. Запитував навіть українською — ніяких проблем. Однак, якщо сказати, що ти журналіст і про щось хочеш поспілкуватись, люди категорично відмовляються від спілкування.
Отож врешті вдалось відшукати гуртожиток. Поруч стояв чоловік у камуфляжі з нашивкою «Новороссия» і спілкувався з жінкою. Для початку потрібно було дізнатись, чи той це гуртожиток, який мені потрібен. Тут мене «смикнуло» запитати це у «бійця».

— Та ні, з цього гуртожитку навпаки зараз виселяють усіх. Біженців тут немає. А ви хто такий? — з зацікавленістю оживився чоловік у камуфляжі.
Дістаю документи. Він пильно придивляється.
— Журналіст? А яка у вас прописка? Хмельницька???! Так-так, і що ж ви тут робите?
Пояснюю йому, а тим часом помічаю, як жінка пополотніла. Влип ти, парубче! — говорив вираз її обличчя.
— А може, ви не журналіст, а диверсант якийсь? Звідки мені знати? — зауважує ДНРівець.
Не розгублююсь і прошу його представитись.
— Ти диви, який сміливий! Мій позивний «Рись», військова контррозвідка. В мене це вже четверта війна. Чув про мене, хлопче? Я зі Слов’янська. Перший український вертоліт вдалось збити саме мені. Зі мною вже багато відео в мережі є.
Прошу дозволу сфотографувати. Погоджується.
— А чого ні! Я вже і так розсекречений. Гуртожиток з біженцями шукаєш? Тоді тобі потрібні гуртожитки Донецького національного університету. Там зараз усі біженці. Точно тобі не скажу, як туди дійти, місто я знаю погано.
Попрощались, «Рись» навіть потис руку і побажав успіхів.
— Ну ти даєш! З Хмельницька, — почала жінка, дочекавшись, коли «Рись» піде, — як тебе сюди занесло? Тут зараз таке робиться! Дивись обережніше. Люди їдуть звідси. Бачиш, майже всі магазини, заклади, аптеки і банки закриті. Я нещодавно втратила роботу. Теж скоро звідси поїду.

СБУ вже не те
Дізнавшись нові координати, рушаю в дорогу. В громадському транспорті люди говорять про обстріли, війну, втрачену роботу і загиблих близьких та родичів. Таке враження, що всі вони стали заручниками цього міста і війни, однак змусити багатьох залишити свої домівки здатна, певно, тільки екстраординарна ситуація. Вочевидь, ситуацію в Донецьку такою вони ще не вважають, тому й залишились в обласному центрі.
Уважно прислухаюсь до різних розмов. Жінка похилого віку говорить по телефону і розповідає про загиблу сестру в Горлівці. Молодий чоловік бідкається, що втратив роботу і розповідає про свого друга, який закриває чотири ресторани в Донецьку. Просуваюсь далі по тролейбусу. Тут уже інші розмови. Чоловіки говорять про оточення Донецька, про те, що скоро не буде чого їсти. На час подорожі тролейбус стає маленьким чистилищем, де кожен блукає думками і розмовами у нетрях власних проблем, викликаних війною.
Ось і гуртожитки. Залишається перейти дорогу, але тут мене відразу зупиняють озброєні люди. Молодий хлопець цікавиться, чого мені тут треба і хто я? Через деякий час підходить вже старший чоловік зі снайперською гвинтівкою за плечима.
— Журналіст? — питає снайпер. — Із хмельницькою пропискою? Цікаво. Не можна сюди.
— Але в мене є акредитація, — намагаюсь заперечити.
— Цієї акредитації недостатньо. Потрібно отримати ще спеціальну акредитацію в будівлі СБУ (зараз там оперативний штаб Ігоря Стрєлкова – Р. Г.).
— Так та акредитація потрібна лише для роботи в зоні бойових дій.
— А тут у нас, скажеш, не зона бойових дій? — тепер уже дивується він моїм словам. — Он барикади, мішки з піском бачиш? Ось тобі і зона бойових дій. А як ти не журналіст, а шпигун якийсь? Передаєш інформацію Правому сектору і через годину гуртожитки розбомблять. Як тобі?
Я не сперечаюсь. Розумію: у кого в руках автомат, той правий в даному випадку. Ополченці продовжують вивчати мої документи.
— А може, в СБУ його відвезти? — пропонує один. — Там йому язик розв’яжуть, а заодно перевірять, хто він такий.
Майнула думка про підвал. Перспектива копання окопів видалася за щастя.
— Та ну його! — відмахнувся «снайпер», — нема часу з ним гратись. Але, — звертається до мене, — ще раз будеш винюхувати тут без додаткової акредитації, ми тебе затримаємо. А дані твої у нас вже є.
Після «милого» спілкування вирішив, що ходити кудись без додаткової акредитації і супроводу — це не найкращий варіант. Особливо з хмельницькою пропискою.
Однак на наступний день ситуація змінилася. Несподівано в мене знайшлись знайомі, які пообіцяли допомогти мені побувати у тих місцях, куди б я ніколи не зміг потрапити як журналіст із хмельницькою пропискою, як охрестили мене ДНРівці. Отож наступний репортаж з військової частини, де наразі базуються військові підрозділи самопроголошеної «ДНР».