Те, що мені вдалося побачити і почути, не претендує на істину в останній інстанції. Як мовиться, за що «купив», за те і «продаю». Але це не вигадані історії, які є шматочками реальності по ту сторону барикад. Адже «тероризм» — це не ефемерний згусток слова, це люди зі своїми цілями, ідеями, баченням ситуації і своїми долями. Якщо говорити про цих людей як ворогів чи супротивників, то не зайвим було б спробувати зрозуміти психологію протилежної сторони, дізнатись про мотиви, якими керуються ці люди, і про що вони думають.
Незважаючи на недавній наказ «міністра оборони» «ДНР» Ігоря Стрєлкова про заборону роботи журналістів в зоні бойових дій і на військових об’єктах,
мені за щасливим збігом обставин вдалося побувати на військовій базі 3004, захопленій сепаратистами. Зараз там базується так звана «Шахтарська дивізія», яку почали формувати на початку червня.
У внутрішньому дворі — бази «укріплення» мішків з піском і посилена охорона. На жаль, сфотографувати всіх моїх співрозмовників не вдалося з зрозумілих причин. Після наказу Стрєлкова, не знімати або щось фіксувати на відео стало набагато важче.
Через деякий час командир (позивний «Отаман») запрошує до себе в кабінет. У приміщенні прапори «ДНР», Росії та СРСР. На столику за столом «Отамана» стоять православні ікони. На самому столі гільза від реактивного снаряда, «трофейна». Відкриті двері ведуть в кімнату за кабінетом, де на купі лежить зброя. На підлозі — коробка з продуктами і раціями. «Отаман» пропонує присісти.
Компанію нам складають бійці підрозділу, «Алекс», замполіт загону, та Едуард Басурін. «Алекс» жваво розмовляє по телефону, в той день (28 липня) велися важкі бої в районі Савур-Могили, Тореза і Шахтарська. Командир та його підлеглі нещодавно повернулися з Шахтарська і виглядали дуже втомленими.
«Ага, добре, ось воно як!», — закінчує говорити по телефону «Алекс», — щойно нам дзвонили місцеві жителі і повідомили, що з боку поселення Межове йде бронетанкова колона. Ми просто залишаємо людям телефони, і вони повідомляють нам інформацію», — пояснення адресуються мені.
— Яка зараз ситуація навколо Донецька? — цікавлюся у «Отамана».
— Стабільно важка, переломна, я б сказав. Українська армія повідомляє про взяття Савур-Могили, Шахтарська і Сніжного, але я б не поспішав на їх місці з висновками про остаточну і безповоротну перемогу.
— Чи вистачає у ополчення ресурсів, у тому числі людських, для продовження боротьби і який реальний стан справ?
— Дуже багато ресурсів, в тому числі озброєння, боєзапаси і техніку ми добуваємо в бою. Можна сказати, «годуємося» за рахунок Української армії. Багато зброї було захоплено раніше на військових об’єктах. Стосовно людей. Списки добровольців поповнюються щодня.
— Головний ресурс, тут навіть не самі люди, — вступає у розмову Едуард Басурін, — головне тут переконання людей у тому, що вони стоять за праве діло. Люди захищають свій будинок, своїх близьких і друзів, свій рідний край. Захищають від фашистів.
— Поясніть, що для вас значить слово — фашист?
— Розумієте, фашисти — це не стільки буквальне сприйняття, скільки метафоричне. Фашисти — це загарбники, це ті, хто прийшов до нас додому зі зброєю в руках, і ті, хто нас вбиває. Мати не хотіла відпускати мене в ополчення, але потім благословила на цю справу. Дружина не захотіла нікуди виїжджати, сказала: «Я завжди буду з тобою», за це я їй безмежно вдячний. Дочка теж залишилася, вона працювала в держслужбі і тепер продовжить свою справу, але вже в структурах «ДНР».
Якщо раніше, до війни, людина, яка мала гроші і владу, вважалася елітою, то зараз ми говоримо про те, що справжня еліта — це люди праці. Це шахтарі, металурги, люди праці, в цілому. На них тримається і економіка, і добробут країни. І сьогодні такі люди є кістяком ополчення.
— А як щодо грошового забезпечення ополчення?
— Ми намагаємося допомагати сім’ям ополченців, — каже Едуард. — Нещодавно прийшла до нас жінка з маленькою донькою, самі з Горлівки — чоловік в ополченні. Ми поселили їх в гуртожитку, виписали їм утримання. Жінка зніяковіла навіть, але ми їй пояснили, що її чоловік тепер з нами, і ми подбаємо про неї і дитину всіма можливими способами.
— Зрозумійте, — знову вступив «Отаман», — ми не проти України, ми війни не починали. Ми проти тієї ідеології, яку нам нав’язують. Ми не боремося за якусь перевагу однієї нації або інші титульні фікції, наша боротьба йде за людські цінності. А людину зараз знецінюють.
— Чи є серед ваших підлеглих вихідці з Кавказу?
— Особисто я бачив в Донецьку кілька чеченців. Є осетини, але здебільшого вони в особистій охороні важливих «шишок» «ДНР». Візуально «гастролерів» визначити не завжди можливо (хіба по специфічній зовнішності, і то можна обізнатися). І, звичайно, практично неможливо визначити, чи приїхав чоловік з-за кордону за довгим карбованцем, вірою-правдою, ідеалами, або він просто любить постріляти і адреналін. Є добровольці з Росії, Казахстану, Литви, — розповідає «Отаман». — У нас навіть німець і чех в загоні є. Але запитайте будь-кого, чи отримують вони якісь гроші. У нас тут таких немає. Люди воюють за ідею. Багато допомагають місцеві і бізнес.
— Зараз є багато інформації про найманців, грошове та військове постачання ополчення Росією.
— Супермаркети продуктами допомагають. Хто чим може. Гуманітарна допомога медикаментами, продуктами харчування та грішми до нас приходить звідусіль. З Білорусі, дуже сильне земляцтво в Казахстані, спасибі хлопцям. Ось, подивіться, — сказав Едуард, — це моя зброя. Автомат старий, це видно навіть неозброєним оком. Можете записати номер зброї і «пробити», вона з цієї частини. Нічого нового з Росії ми не отримували, лише обіцянки.
— А знаєте, — вступив «Алекс», — я б цього Путіна порвав би. Що він обіцяв на початку? «Русские своих не бросают»? І де їх підтримка? Ми не раз просили: дайте нам «броню» (бронетанкові війська — Р.Г.), все, що нам потрібно. Якби Росія допомагала нам, як про це говорить Київ, ми б при бажанні вже під Львовом були.
— А чим ви займалися до війни?
— Працювали, як і всі, — відповідав «Отаман» — У мене взагалі три вищі освіти. Сам я кадровий офіцер. Ми з «Алексом» разом вчилися в Донецькому вищому військово-політичному училищі інженерних військ. Я ніколи не думав, що війна застане мене на рідній землі.
Ну що ж, встаючи, оголосив «Отаман», пішли подивимося наш автопарк.
Виходимо у двір, «Отаман» представляє мені «Студента», він відповідає за контакти з ополченцями, веде набір та облік.
— Чи справді за останні місяці люди стали активніше записуватися в ополчення?
— Дзвінків реально дуже багато. Є, звичайно, неадекватні люди, але у нас є свої критерії відбору, і кого попало ми не приймаємо. Тільки за вчорашній день прийняли 29 чоловік. Вісімнадцять записалися позавчора. Люди йдуть, так як розуміють: відступати нікуди. Новобранці проходять інтенсивний курс підготовки, без неї людей на фронт ми не відправляємо.
«Отаман» підкликає ще одного бійця, який проходив повз, поки що в цивільному.
— А ось подивіться, як ви думаєте, якої національності ця людина? — питає мене «Отаман».
Намагаюся придивитися, сказати відразу дуже важко. У чоловіка досить специфічна зовнішність.
— Ну що, — підбадьорює командир, — що скажете? Не українець? А ось і ні.
Незнайомець без всяких пересторог вручає мені паспорт, водійські права і трудову книжку. Він сьогодні вступив в ополчення. Читаю: Олександр Лічкун — громадянин України. Водійські права в порядку. Трудова книжка містить солідний послужний список роботи на різних підприємствах і шахтах. За професією — електрослюсар.
— Це до слова про найманців і чеченців, — каже «Отаман». — Але зараз я покажу вам ще одного бійця. Покличте Андрія, — просить командир.
Я, звичайно, дуже здивувався. До нас підійшов зовсім юний хлопчина з автоматом за плечима. Виявилося, що йому всього шістнадцять років. Андрій з Красноармійська, втік з дому і приєднався до загону «Отамана». Вчора за ним приїжджала мама, просила повернутися додому, але хлопчина не послухав. Маму заспокоїли, що про Андрія вони подбають.
Командир проводить екскурсію по автопарку і продовжує знайомити з особовим складом. Представляє мені Михайла, який так само служив в Українській армії. Після захоплення він примкнув до «Отамана», у якого служать його батько і друзі.
Не стверджую, що російської техніки тут немає зовсім. Пишу тільки про те, що бачив сам і що є в «Шахтарській дивізії». Складно стверджувати те, чого не знаєш напевно, але можна говорити про те, що бачив безпосередньо. Сама тема російської військової допомоги дуже слизька і використовується, найчастіше, як маніпулятивний фактор, тим самим ускладнюючи вивчення достовірності та підрахунок реальної кількості такої «допомоги». Те ж саме стосується і фінансування ополчення. В гаманець до кожного заглянути складно, так само, як і встановити точне джерело фінансування.
Перед від’їздом з частини ще раз попрощався з Андрієм. Мені він запам’ятався найбільше. Щиро побажав йому бути обережним і берегти себе.
А про себе подумав: «Не знаю, чи вбереже його доля на реальній війні, тій, на яку він пішов зі зброєю в руках. Але на іншій війні, тій, що ми називаємо інформаційною, він програв. І то — давно. Адже що говорити за тих сепаратистів, які родом із «СССР», як вони про себе кажуть, коли хлопчина, який народився в незалежній, вільній Україні, люто ненавидить свою Батьківщину. Так що в 16 років узявся за автомат, щоб відстоювати міфічну ДеНеР! З іншого боку, звідки візьметься в Андрія любов до України, коли, за його словами, він не прочитав жодної (!) української книжки, не бачив жодного українського кінофільму. Чи не дивно, що Україна для нього — терра інкогніто (земля невідома)? І в цьому, як на мене, не вина, а біда Андрія, як і десятків тисяч обманутих сепаратистів, які, не спитавши броду, рушили у бруд, ім’я якому — війна!
Gismeteo 
