«Так, ми — раби, немає гірших в світі!» — з болем писала про українців Л. Українка в кінці XIX століття. Сьогодні початок XXI, позаду вже 23 роки незалежності, які сусідня Росія успішно використала для того, щоб у пересічного українця згас потяг до Свободи і Незалежності. Оглянімося навкруги: іде масштабна кривава війна України проти Росії за нашу свободу і незалежність. Проте якщо дивитись наше телебачення і читати нашу пресу, то складається враження, що війна ця десь далеко, в Камбоджі чи Нікарагуа. Бо в нас усі телеканали, як і всі попередні роки, демонструють російські фільми, в яких глядача переконують в «доблести русского оружия» і непереможності «русской идеи», — надриваються наші землячки, щоб «розсмішити коміка».
А білборди Хмельницького закликають до дружби українського народу з великим російським народом.
І це в той час, коли над нашим народом нависла смертельна загроза, коли кожного дня гинуть кращі сини України.
Тому мусимо визнати, ми і далі перебуваємо в духовному російському полоні, під російським гіпнозом. Легіони пропагандистів із кафедр, екранів кінотеатрів і телевізорів, зі сторінок газет та з білбордів постійно втрамбовували в наші голови «істини»: «старший брат», «единокровное родство», «единая историческая судьба», «неразрывные связи», «обречены на дружбу» і багато іншого. Цими «істинами» заколисували українця, готуючи йому ножа. Результат цих зомбувань або ті зрушення у світогляді і психології пересічного українця, яких прагнула досягти (і досягла) московська пропаганда в кінцевому рахунку, продемонструвала стара жінка з мого села Ілляшівка на Старокостянтинівщині, де я був на випроводинах до армії свого племінника. До мене підійшла ця жінка і заявила: «А всьоромно — нас Росія завоює!..»
— Ну чого це, — заперечив я. — Якщо вона піде на нас, то ось Микола, Степан і я візьмемо автомати і відженемо їх...
— О, то ти що, Кузьма, будеш стріляти в братів? — здивувалась вона.
Зрештою, маємо те, що маємо: північний сусід пішов на нас війною. Сьогодні переважна більшість росіян підтримують загарбницьку політику свого Президента. В Інтернеті поширені слова О. Солженіцина, що у них «нет друзей — либо холуи, либо враги. Их страна способна только угрожать, унижать и убивать. И за сохранение этого статуса Россией рядовой русский готов пожертвовать собственной жизнью, жизнями своих родителей и детей, качеством жизни собственного народа». Але є інші визначення Росії і росіян. Так В. Новодворська на початку 90-х років минулого століття писала у своїй статті «О национальной подлости великороссов».
«Мы — Московская Орда. У советского оккупанта нет Отечества, его Родина — танк. Наш образцовый и трудовой коллектив — это «три танкиста, три веселых друга, экипаж машины боевой».
Для того, щоб приспати довірливого українця та його розум і думки «сповити», російська пропаганда успішно використовує міфи. Наведу два з них, які потужно і результативно сьогодні працюють.
Перший: Донбас ніхто і ніколи не хотів почути.
Другий: Ніхто в Україні і думки не мав, що військова агресія може бути з боку Росії.
Те, що зазначені міфи постійно повторюють Царьов, Бондаренко, Єфремов, Шуфрич і комуністи, не викликає питання звідки ці міфи походять.
Отож, кілька слів щодо першого міфу. За 23 роки незалежності Україна не просто слухала Донбас, вона 23 роки робила те, що хотів Донбас. Коли 1 грудня 1991 року національно свідома частина українців пропонувала обрати Президентом України колишнього політв’язня В. Чорновола, який міг розвалити злочинну радянську систему і вивести державу на цивілізований європейський шлях (як це зробив колишній політв’язень В. Гавел), то Донбас цього не підтримав. Він підтримав разом з Кримом колишнього секретаря ЦК КПУ, і ми всі пішли шляхом, запропонованим Донбасом. Потім, коли частина українців пропонувала обрати до ВРУ народними депутатами нових людей, не причетних до злочинів комуністів, то Донбас надав перевагу саме комуністам.
Саме завдяки Донбасу, який віддав свої голоси за Януковича, ми змушені були нести ганьбу перед усім світом, що ми маємо Президентом колишнього кримінального злочинця, який здирав з людей шапки. Мафіозний клан Януковича («сім’я») після приходу до влади продовжував ще з більшим розмахом очищати кишені робітників Донбасу, сам же Янукович повіддавав всі ключові державні посади людям, які вороже ставляться і до України як держави, і до українського народу. Скінчилось це тим, що обікрадена і одурманена російською пропагандою частина мешканців Донбасу воює із власним народом. Одурманення зайшло так глибоко, що сьогодні чоловіки з Донбасу воюють у загонах сепаратистів, їхнім дружинам і дітям дають прихисток українці центральних і західних областей, а ці діти зривають українські прапори і заявляють: «Наши победят і мы вернемся домой».
Другий міф, який наші високопосадовці подають нам як велику несподіванку, що Росія напала на Україну.
Сьогодні, після інформаційної, мовної і економічної війни Росія розпочала війну криваву. Численні генерали, які всі роки незалежності руйнували і розкрадали армію, заявляють, що ми не можемо дати відсіч загарбникові, бо, мовляв, українська військова доктрина не допускала можливості війни з Росією. Виходить, що наші генерали, на відміну від цілого світу, також знаходились у полоні російської пропаганди і не розглядали можливої агресії.
У 1962 році американський сенатор Чарльз Дж. Керстен сказав: «Московські методи нищення українців такі немилосердні, що їх в історії тиранів ніде знайти не можна».
Не віримо американському — послухаймо свого «сенатора» — народного депутата І. Драча, який на початку 90-х років писав у своїй статті «Чи покається Росія?»:
«Голодомор 1932-1933 років за своєю суттю не був випадковим чи унікальним епізодом у долі українського народу. Настав час до кінця усвідомити раз і назавжди, що це був один із найближчих до нас, уцілілих і нині сущих українців, етап планомірного викорінення української нації, несприйняття існування якої глибинно закладено в нащадків північних племен, яким наш народ дав свою віру, культуру, цивілізацію і навіть імення.
Перший урок, який стає невід’ємною складовою національної свідомості українця, полягає в тому, що в Росії ніколи не було, немає і поки що не передбачається іншого інтересу в Україні, ніж винищення до решти, до ноги, до пня української нації».
Чи знали це високі посадові особи, які сьогодні, коли ллється кров кращих синів України, знизують плечима і безпорадно бурмочуть: «Ми не сподівалися всі 23 роки, що агресія може бути з боку Росії».
І все ж. Попри повне захоплення нашого інформаційного простору росіянами, попри капітуляцію українських ЗМІ в справі мобілізації людей на оборону, попри рідну школу, яка в більшості ігнорує патріотичне виховання, а продовжує виконувати ідеологічні завдання росіян («нужно сперва воспитать чєловєка»), раз по раз проривається живе, істинне і святе. Те, про що писав наш Пророк:
Не вмирає душа наша,
Не вмирає воля!
Два приклади (із почутого ось недавно).
Молодому хлопцеві відмовляють у зарахуванні в добровольчий батальйон:
— Ти молодий і ненавчений, куди ж тобі...
— Я це знаю, але там на передовій, я швидко вивчусь. А в тилу, поки вчитимусь — війна закінчиться.
Наївний!
Наш хмельничанин, який прийшов також записуватися в загін збройного формування, зауважив:
— В який щасливий час ми живем, коли замість слів про любов до України можна взяти зброю і протистояти ворогам, які нас нищать століттями...
Подих перехоплює, коли бачиш, коли чуєш таких наших дітей, які, не задумуючись, не зважуючи стають на захист свого народу і своєї землі.
Чи вистачить нам цих поодиноких хлопців, щоб захистити народ від смертельної небезпеки? А може все ж таки всі до одного
Встанем, браття,
в бій кривавий
Від Сяну до Дону.
В ріднім краю панувати
Не дамо нікому.
Еге ж?
Gismeteo 
