Кожного вечора більшість з нас з нетерпінням очікує чергового випуску новин: що там на сході? Чи є втрати серед наших героїв? Чи звільнена ще частка українських теренів від терористів? І мимоволі постає питання: що ж то за терористи, якщо армійським регулярним частинам вже чотири місяці не вдається їх стерти на порох? Без сумніву, зрозуміти реальну ситуацію на Донеччині «диванній сотні» біля екранів телевізорів і комп’ютерів украй важко. Тому, дізнавшись, що у Хмельницькому тимчасово перебуває командир військової частини № 0553 (більш відомої серед громади як 8-й полк спецпризначення) Олег Нечаєв, ми вирішили дізнатися із уст учасника бойових дій про ситуацію в зоні АТО. Зрозуміти, із ким ми воюємо? Якої підтримку потребують наші бійці?
Звісно, не на усі питання (зважаючи на загрозливий час та військову таємницю) ми отримали відповіді. Але розуміння, яка орда «встає з колін», яка це загроза для людства, прийшло. Отже, запрошуємо до слова Олега НЕЧАЄВА, який на момент виходу газети знову перебуває в зоні АТО.
— Пане полковнику, з ким, на ваш погляд, ми воюємо? Із російськими військовими? Найманцями? Ополченцями?
— Почну з останніх. Знаєте, як я уявляю ополчення? Це коли, як кажуть, із жаром у серці прості ненавчені люди, залишаючи свої сім’ї та дітей, ідуть на передній край. Це коли на трьох вояків один серп, одна кувалда та рогатка — а вся інша зброя здобувається у бою. Тим часом наш супротивник оснащений значно краще, ніж наші війська. У наших підрозділах один-два прилади нічного бачення, а в них ледь не кожен має тепловізор. Терористи мають піхотні вогнемети «Джміль», найсучасніші великокаліберні снайперські гвинтівки «Вихлоп» калібром 12,7 міліметра, дальність прицільного вогню якої становить два кілометри, які пройшла випробування у Чечні та своїми набоями пробивають усі відомі бронежилети, навіть броню БТРа. В українських військах лише розпочали випробовувати дослідні зразки аналогічних гвинтівок вітчизняного виробництва, а на озброєнні терористів вони вже є. Усі думали, що проти нас виступають звичайні бандити, а це виявилися професійно підготовлені вояки, люди, які пройшли війни або підготовчі табори.
— Тобто, це переважно росіяни?
— Не тільки. Є й бомжі—алкаші—наркомани — місцева гопота, яка підтримала сепаратистів. Є ще підрозділи донецько-луганських спецслужб і міліції, які перейшли на бік сепаратистів. Тобто, проти нас виступає збірна українофобів, але, ще раз підкреслю, серед них дуже багато надзвичайно добре вишколених бійців із найкращим озброєнням. Наш ворог не тільки чудово підготовлений, але й підступний — він переступив межу, яку не можна переходити. Коли «Путлер» дав наказ ховатися за спинами жінок, дітей, тобто мирного населення, то вони й узяли на озброєння цю тактику. Встановлюють на житлових будинках зенітні установки, на території лікарень, шкіл — гармати.
— І як же ви з ними боретеся? Як викурюєте з міст, які вони захопили?
— Оце і є наше надскладне завдання. Але ми з цим поступово справляємося, звужуючи кільце довкруг сепаратистів. Не так, можливо, швидко, як усім нам, хотілося б, але ми їх знищуємо та звільняємо міста. Причому, зважте, проти нас виступає уся російська військова промисловість. Зверніть увагу: Росія нічого не робить, окрім як видобуває сировину та виготовляє найсучасніше озброєння. Це ж сучасна орда, яка виснажує навколишнє середовище та дивиться на увесь світ «крізь приціл гвинтівки».
— Так, а ще й подейкують, що в нас багато генералів-зрадників, які «зливають» інформацію ворогові. Тому наші підрозділи періодично потрапляють у засідки.
— Я б не був таким категоричним. Укотре підкреслю, що проти України воюють професіонали, в яких є своя розвідка. Окрім того, якщо говорити про генералітет, то згадайте, що ми 23 роки жили без війни. Що з часу останньої війни — в Афганістані — минуло чверть століття. Звідки братися досвіду? А ще врахуйте приказку, що «генерали завжди готові до минулої війни». А врахуйте, що всі останні роки ми жили поруч з «братнім народом», від якого ніхто не очікував агресії. Тобто про зраду, я думаю, не йдеться. А от невміння є, а звідки тому вмінню узятися? Це росіяни набували досвіду, постійно воюючи: в Придністров’ї, Абхазії, Чечні.
— А наскільки координують наші воїни свої дії? Існують версії, що армія, Нацгвардія, добровольчі батальйони діють кожен на власний розсуд і за своїм планом?
— Партизанщина? В жодному разі! Усі підрозділи, усі батальйони підпорядковуються штабу АТО. Між усіма військовими з’єднаннями чітка координація та взаємодія. Жоден підрозділ не проводить ніяких самостійних військових дій. Ми теж працюємо у підпорядкуванні штабу.
— Хотілося б запитати про оснащеність воїнів нашого полку спецпризначенців. Чи є у чомусь потреба? Чи допомагають хмельничани своїм захисникам?
— Ви знаєте, як тільки розпочалася антитерористична операція, суспільство, як той мурашник, як той вулик заворушилося. Ще раз ми побачили, що серце українською людини заточене на об’єднання у разі спільної біди. Ми знову проявили здатність згуртуватися. З перших днів війни до нас на КПП (контрольно-пропускний пункт — авт.) почали приходити люди із сумками повними провіанту. Причому першими були вчителі та виховательки дитячих садочків, навіть пенсіонери несли до нас провізію. Одного часу склад був повністю «затоварений». Зараз система відпрацьована — продукція складується, а коли черговий наш підрозділ рушає на схід, то має свій невеличкий обоз. А наша техніка, яка припадала пилюкою на складі, — минув час, і цивільні допомогли її перебрати, відремонтувати. Нині на фронті працює своя польова кухня (довелося навчати власних кухарів), маємо свій дезінфекційний автомобіль ще радянських часів, який дає гарячу воду. Хочу висловити безмежну вдячність усім хмельничанам, котрі допомагали нам.
— А у чому, Олеже Олександровичу, зараз є нагальна потреба? Постійно ж кажуть про каски, бронежилети. Вони є у наших воїнів?
— На війні постійно чогось бракує. Ви кажете каски. Як розпочалися військові дії, то з’ясувалося, що в нас удосталь лише сталевих шоломів післявоєнних часів. Його пробиває навіть пістолетна куля. А наразі набої роблять зі сталі, як лезо гарного ножа. Вона прошиває, що завгодно. Бронежилетів було... аж тридцять, та й то такої якості. Ми ж не готувалися до війни, нагадаю: вважали, Росія — дружня держава. Ситуація зараз, звісно, краща, але проблеми з касками та бронежилетами залишаються. Але що бронежилети. Найманці бачать, що кулі не пробивають сучасний захист, то пишуть «доповідну» «Путлеру», аби прислав кращу зброю. І отримують. Я ж вже згадував про снайперську гвинтівку калібру 12,7, яка прошиває усе. А щодо допомоги... Найбільше ми хвилюємося про здоров’я наших побратимів. Про капітана Петраківського, який перебуває у комі, ваша газета нещодавно вже писала (див. «ПВ» від 14 серпня, «До крику боляче...»). Ще хочу сказати про прапорщика Ігнатьєва, який потребує протезування колінного суглоба. Усім їм потрібне коштовне лікування.
— Я знаю, що частина коштів для лікування Олександра Петраківського вже є. Переконаний, що зараз у цю скрутну годину громада міста допоможе солдатам та офіцерам військової частини зібрати необхідні кошти для лікування бойових побратимів, адже ми пам’ятаємо, що Народ і Армія — єдині. А вам бажаю від себе, усіх українців, повернутися без втрат і якнайшвидше перемогти у цій війні.
— Дякую. Миру всім нам.
Gismeteo 
