Вранішній автобус до обласного центру з села вирушив із запізненням, бо люди, угледівши огрядну тітку з двома клітчастими сумками, яка дуже намагалася поспішати, але насправді прошкувала, ледве переставляючи ноги, попросили водія почекати. Про що потім, коли вона всілася на сидіння, яким їй поступилася дівчина, таки мовчки пожалкували.
Спочатку тітка, ні на кого не дивлячись, з найдрібнішими подробицями переповіла історію всіх своїх болячок і сімейних гризот, переказала вуличні плітки про близьких і далеких сусідів, а потім, помітивши, що її ніхто не слухає, почала вибирати, до кого б це причепитися. Першою на очі втрапило те тендітне дівча з мініатюрною сумочкою у ретельно випрасуваній біленькій блузочці, яке півгодини тому запропонувало їй місце. Тітка якийсь час уважно міряла недобрим оком довжину її спіднички, а тоді зло видихнула:
— Ти б ще до пупа її задерла. Ото було б гарно… Ач, як вирядилася. До міста на лови намірилася?
У дівчини чи то від несподіванки, чи від образи так затрусилися руки, що не втримала сумочку, і та упала. Юнка швидко підняла її і, відійшовши трохи від тітки, повернулася обличчям до старенького дідуся, котрий сидів на передньому сидінні, обпершись спрацьованими вузлуватими руками на такий же вузлуватий грабовий костур. Пащекувата тітка вдоволено посміхнулася і крізь зуби процідила:
— Зовсім нездале. Жди з такого помочі…
Вона певно хотіла докинути щось дошкульніше, аби ще більше допекти дівчаті, та у цю мить із середини салону обізвався насмішкуватий хлопчачий голос:
— Тітко, ми — здалі. Від нас помочі ждіть. Тільки гукніть! Все зробимо: і винесемо, і закопаємо, і… пом’янемо.
— Ага, і барвінку насадимо, — додав басовитий голос, і хлопчача компанія весело зареготала.
А «перший помічник» підбадьорливо кивнув дівчаті. Мовляв, все гаразд, ми тебе не дамо ображати безкарно. Дівчина, яка вже готова була розплакатися, самими куточками уст вдячно посміхнулася йому у відповідь.
Тітка від злості аж побагровіла. Але не встигла придумати щось у відповідь жартівникам, як автобус різко загальмував на околиці міста, і хлопці, весело штовхаючись, вискочили на тротуар. Тітка крізь вікно показала їм дулю, але то вже дарма, бо компанія попрошкувала поміж багатоповерхівки, навіть не озирнувшись.
Двері зачинилися, й до водія пасажирською естафетою принесло п’ять гривень: мабуть хтось із містян вирішив під’їхати до центру сільським транспортом. Водій машинально узяв дві гривні й передав їх тією ж естафетою назад. Однак за якусь мить пожмакана двогривнівка повернулася назад.
— Здачу не беруть, — сказала байдуже жінка, що стояла до водія найближче.
— То — на армію! — пожартував хтось у салоні.
Автобус якраз стояв під світлофором, і водій швиденько написав на аркуші паперу: «На армію». Пришпиливши до нього ті дві гривні скріпкою, поклав на застелений барвистим килимком двигун автобуса поруч із негустою вранішньою виручкою.
Дідусь, який до цього часу не проявляв аніякогісінького інтересу до того, що діється у салоні, марно намагаючись розігнути згорблену роками й роботою спину, нахилився вперед, і прочитав написане, ворушачи при цьому, наче першокласник, губами. А тоді мовчки поліз правою рукою до внутрішньої кишені старенького шевйотового піджака, щось там намацуючи. Потім вийняв щільно складені, наче спресовані, гроші. До половини розгорнув їх: там виявилися двадцятка і десятка. Не довго думаючи, звичним рухом картяра потяг за верхній край двадцятку.
— На, передай! — сказав він дівчаті.
Та обережно взяла чистенькими тендітними пальчиками гроші і, нахилившись уперед, поклала їх «На армію».
І тоді збеленилася ображена тітка, яка після хлопчачого жарту не знала, на кого б це вихлюпнути злість і насотувала собі під ніс прокльони:
— Діду, ви вже зовсім з глузду з’їхали?
— Га? — удаючи зовсім глухого, відповів дід. — Ні, ще не доїхав...
— Ви ж за проїзд сьогодні вже передавали, — майже у вухо крикнула, а тоді тихіше додала: — Зовсім дурні стали.
— Га? – продовжив удавати глухого дід. — За проїзд передавав, на армію – ні.
— Хе-хе, — зазлорадилася тітка. — То водій вам спасибі скаже, коли за ваші гроші пива вип’є.
— Пива? — перепитав дід і одразу ж заперечливо хитнув головою. — Нє, не вип’є: у нього син на войні…
Водій, який до цього часу спостерігав за салоном лише у дзеркало, не довіряючи погляд без-
душному склу, визирнув зі свого зашторенного шматком фіолетової тканини закапелка і поглянув дідові у вічі.
І в цю мить дівча швиденько розкрило свою сумочку і, майже не дивлячись туди, вихопило десять гривень. Не передаючи їх жінці, яка стояла попереду, знову нахилилося й поклало свою рівненьку, без зморщок і слідів згинів, наче випрасувану, десятку поряд зі скоцюрбленою дідовою двадцяткою.
Чи то від власної сміливості, чи від якихось потаємних думок, але дівчина густо почервоніла і, засоромившись, опустила очі додолу. Жінка, котра стояла попереду, озирнулася на неї, і теж нічого не кажучи, поклала своїх п’ять гривень. А ще за хвилину люди почали діставати пом’яті гривні: п’ятірки, десятки, двадцятки та передавати їх водієві. Сердита тітка мовчки ошелешено проводжала поглядом ті передачі, ніяк не второпаючи, що ж то воно діється? Останньою з кінця салону, де сиділи літні чоловіки, припливла п’ятдесятка, обдарувавши тих, хто стояв у проході, запахом тютюну.
— Видко, заначка була у пачці з цигарками, — розгладив зморшки посмішкою дід, підвівши погляд до дівчини.
Коли ті бідацькі гривні затулили собою „армію”, і на аркуші читалося тільки слово — „На”, тітка й собі полізла до картатої сумки, витягла звідти, мабуть, ще радянського „пуляреса” і, клацнувши блискучими шариками, дістала сто гривень. А коли її сотка лягла на купку грошей, кінчиком квітчастої хустки витерла сльози з обох очей, і... просвітліла, наче на неї зійшла Господня благодать...
Gismeteo 
