Є люди, як ковбаси, казав незабутній Кузьма Прутков, чим їх начинять, те й носять у собі, поки не протухнуть. А тоді сморід починається — хоч святих винось! Добре, коли така людина-ковбаса двірником чи сантехніком у жеку працює, тоді й смороду від неї не більше, як від коров’ячого «млинця» на вигоні. А коли це не двірник і не сантехнік, а цілий російський сенатор і голова руху «Світ без нацизму», голос якого (а значить, і сморід!) — на півсвіту розноситься? Як розноситься він щоразу, коли на трибуну чи під софіти телекамер виходить колишній хмельничанин, а нині — рубльовський «нєбожітєль» Борис Ісакович Шпігель?
Отоді — хоч вуха й носа затуляй! Бо, бачите, останнім часом виробився в нашого колишнього земляка (хоча, як на мене, краще бузька на хаті мати, аніж такого земляка!) умовний рефлекс (як ото у песика, який, бачачи кущик чи деревце, неодмінно його «мітить»): коли він чує слова «Україна», «Майдан», «Революція гідності», очі його аж навісніють від люті, а із вуст зринає: бандерівці, націоналісти, словом — «каки»! Чому? Я думаю, причина в тому, що на відміну від Бориса Ісаковича, ми — його земляки, перестали бути людьми-ковбасами, раз і назавжди позбавившись на Євромайдані — під час Революції гідності, совково-рабської «начинки».
Чого не скажеш про Борьку з «Карлушки» (себто — вулиці Карла Маркса), як називали колись у дитинстві і юності нашого героя. Зрештою, про «начинку» Бориса Ісаковича детально інформує Вікіпедія: 18 лютого 1953 року народився у місті Хмельницькому. В 19 років вступив до лав КПРС. Був секретарем Хмельницького міськкому комсомолу. Проходив стажування і був у кадровому резерві міськкому партії. Веду це до того, що «начинка» у нашого Бориса Ісаковича, як бачимо, ще та — комуно-більшовицька! Подейкують, що завдяки саме своїй марксистсько-ленінській «заквасці» він і зробив карколомну кар’єру: після здобуття вищої освіти в Кам’янець-Подільському педінституті закінчив Академію зовнішньої торгівлі і Новий Російський університет у Москві, а головне, завдяки зв’язкам і вмінню пристосовуватися зумів неймовірно розбагатіти і став вхожим у передпокої кремлівських вождів. Причому, не в ролі хлопчика на побігеньках, а в якості представника в Раді Федерації від уряду Пензенської області! А бути сенатором у Володі Путіна — це вам не що-небудь! Це заслужити треба!
Щоправда, є у біло-пухнастій біографії нашого сенатора-мільярдера одна плямочка, про яку, може, й не варто було б говорити, якби не тхнуло від неї, як ото від хмельницького смітника несе, коли вітер із Олешина дме: із 1982 по 1985 рік він, згідно з джерелами, доступними в Інтернеті, провів у місцях не надто віддалених, за... як би делікатніше сказати? Словом — за любов до неповнолітніх хлопчиків! Але що то за гріх — педофілія? Тьху! Та ще й для політика, який вдень і вночі переймається загрозою, яку несе сучасна Україна світу, в тому числі й милій і любій серцю Бориса Ісаковича Росії!
Що подібне — не маячня пацієнта з палати №6, розумієш, коли послухаєш виступи і заяви, почитаєш «Білу книгу», видану з ініціативи й з безпосередньою участю Бориса Ісаковича, і з яких, як ото шило з мішка, випирає, що «саме нинішня влада розв’язала громадянську війну в Україні, яка несе загрозу не одній конкретній країні — а цілому світу».
Отак — ні сіло ні впало! За паном Шпігелем виходить, що це Україна розв’язала у себе громадянську війну, внаслідок якої (а не відкритої інтервенції Росії) вона втратила Крим, а тепер має проблеми в Донецькій і Луганській областях? Виходить, це Україна, а не Російська Федерація, вчинивши агресію проти нас, розтоптавши Будапештську угоду і наплювавши на міжнародне право і систему колективної безпеки, поставила світ на грань війни? У такому разі й справді виходить: увесь взвод іде не в ногу — один прапорщик в ногу! Увесь світ — разом із Україною — ізгої, лише Росія — ні!
— Праворадикальні партії України активно займаються героїзацією нацизму, — переконує всіх і вся Борис Ісакович.— У пошуках національних героїв ідеологи націоналістів прославляють як діячів незалежної України 1918-20 років ХХ століття, так і колаборантів, які виступали під час Другої світової війни на боці фашистської Німеччини.
Саме ця обставина, на думку господіна Шпігеля, робить Україну «terra nazismus», через що він має намір подати позов на Україну в Гаазький суд за розв’язування Україною громадянської війни і героїзацію нацизму. (Виходить, чорно-червона стрічка — прояв нацизму, а псевдоґеорґієвська, чорно-оранжева, запроваджена справжнім прислужником фашизму Андрієм Власовим — патріотична!).
Що ж, як мовиться, — вольному воля. Пріська (доказуючи свою «непорочність») теж до суду ходила, поки дитятко не вповила! Я ж про інше: очолюючи в Раді Федерації групу по співробітництву з Кнесетом Ізраїлю, добре знаючи історію цієї країни, Борис Ісакович зараховує, і — заслужено, до своїх кумирів чимало очільників сіоністського руху, зокрема — Менахима Бегина. Може, не акцентував би увагу на цій обставині, якби, справедливо й вмотивовано захоплюючись постаттю одного з творців Ізраїлю — Менахима Бегина, Борис Ісакович із піною в роті не паплюжив ім’я творця української державності — Степана Бандери, для якого в нього завжди припасено «джентльменський набір» у вигляді нищівних і принизливих характеристик: нацист, колабораціоніст, фашистський наймит, словом — бандит!
А між тим, біографії цих політиків, подобається це Борі Шпігелю чи ні, мов дві краплі води. Неспроста ж у буремні сорокові-п’ятдесяті роки, коли паралельно боротьбі українців за самостійну соборну Україну, євреї теж — не на життя, а на смерть боролись за створення держави Ізраїль, побутував вираз: «В українців — Бандера, у євреїв — Бегин». Що подібне твердження не позбавлене логіки, звернусь до фактів, які, як відомо, — річ уперта.
Попри чотирирічну різницю у віці (Бандера з 1909 року, Бегин із 1913-го), обидва політики з’явилися на світ в одній країні — Польщі: один — у Старому Угриневі, поблизу Калуша, інший — у Брест-Литовську, що в нинішній Білорусії. Народившись у патріотичних релігійних сім’ях, майбутні архітектори своїх держав рано пристрастилися до політики: Бандера у третьому класі вступив до «Пласту», Менахим у десятилітньому віці записується до юнацької сіоністської організації, а в шістнадцять стає членом воєнізованого формування «Бетар» під проводом Володимира Жаботинського. Степан у цей час вступає до Організації українських націоналістів під орудою Євгена Коновальця.
У 1927 році Бандера успішно склав випускні іспити в гімназії та вирішив вступити до Української господарської академії в Подебрадах (тодішня Чехословаччина). Проте польська влада відмовилася видати закордонний паспорт юному патріоту. Він змушений був записатися на агрономічний факультет Львівської політехніки, на якому провчився до 33-го року. Напередодні дипломного іспиту його заарештували і засудили до страти, яку замінили пожиттєвим ув’язненням.
Із найстрашнішої тюрми Польщі Степан вийшов, «дякуючи» війні: 13 вересня, коли німці майже окупували Польщу й становище її військ стало критичним, тюремна охорона «Святого хреста» розбіглася і в’язні вийшли на свободу. Щоправда, якби поляки діяли так, як діятимуть «совіти» через півтора року, розстрілюючи перед загрозою фашистської окупації в’язнів радянських тюрем у червні-липні 41-го року, життя Бандери обірвалося б.
Як не бачити було б волі й доктору права, керівнику польської гілки «Бетар» Менахиму Бегину, який теж у вересні 39-го і за аналогічних обставин виходить із Варшавської тюрми. Та, опинившись у анексованій у 1940 році Радянським Союзом Литві, заарештований НКВС, Менахим, на відміну від Бандери, зазнає ще й «принад» сибірських таборів.
Із в’язниці його знову звільнила війна: наприкінці 41-го року із польських в’язнів і полонених радянська влада почала формувати військові батальйони, деякі з яких, у тому числі й той, у якому служив Менахим, опинилися у підконтрольній англійцям Палестині, де Великобританія вела нерівний бій із танковими армадами фельдмаршала Роммеля. Саме тут, на землях омріяної Палестини, куди так прагнув усе життя, Бегин не лише поновив діяльність «Бетар», а й, ставши командиром «Іргун цвай леуми» — національної підпільної бойової організації, гучним замахом на британського міністра зі справ Близького Сходу (до речі, після цього атентату, за голову Бегина уряд ЇЇ Величності оголосив винагороду в сумі 30 тисяч фунтів стерлінгів, що була аналогічною сумі 100 тисяч злотих, яку оголосив у свій час польський уряд за голову Степана Бандери після організованого ним убивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького), недвозначно заявив: він не відступить від ідеї створення власної держави! Ізраїль або — смерть!
Здобудеш українську державу або згинеш у боротьбі за неї! Хіба це гасло, яким послуговувався в цей час Степан Бандера, а разом із ним — тисячі його послідовників — вояків УПА, не нагадує нам кредо Менахима Бегина і його повстанців?
Зрештою, в тому нема нічого дивного. І тут не можна не погодитись з істориком Сергієм Дібровим, який у статті «Степан Бандера і герої Ізраїлю» зауважує, що нема нічого дивного в тому, що боротьба за незалежність українського і єврейського народу, яку вони вели в 40-50-х роках, схожа між собою, адже обидва рухи формувалися в один і той же час і на одній території, а тому приречені бути близнюками, як приречені були бути «близнюками» їх лідери. Хоча б тому, що колискою цих рухів стали Українські січові стрільці і Єврейський легіон — національні військові підрозділи, сформовані під час першої світової війни. Подальшим горнилом цих рухів стали ОУН і «Бейтар» — радикальні націоналістичні організації, лідерами яких були Євген Коновалець і Володимир Жаботинський. І в Палестині, і в Україні після смерті вищеназваних лідерів у націоналістичних рухах відбувся розкол: у 1940 році молодий Степан Бандера очолив революційне крило ОУН, а в Палестині такий же молодий Абрам Штерн став лідером організації «ЛЕХИ», яка методами партизанської війни боролася за створення єврейської держави.
Як усяка війна, в тому числі й партизанська, на жаль, не робиться у білих рукавичках. Неспроста ж у 1943 році, в розпал Другої світової війни, Іцхак Шамір, у майбутньому — двічі Прем’єр-міністр Ізраїлю, писав: «Ні єврейська мораль, ані єврейська традиція не може заперечувати терор, як засіб ведення нашої війни. Ми повині бути поза всякою мораллю, коли справа стосується нашої національної боротьби...».
Саме тому у партизанів Менахима Бегина не затремтіла рука, коли вони підривали вибухівку в штаб-квартирі британської адміністрації в готелі «Цар Давид» в Єрусалимі, під уламками якого знайшли мученицьку смерть 41 араб, 28 англійців, 17 євреїв та п’ятеро осіб інших національностей, не збився приціл у скорострілів під час нападу на палестинське село Дейр-Ясин, де за одну мить було вбито 200 арабів.
Виходить, є дві моралі: одна — для власного ужитку, друга — для інших, як і подвійна оцінка історичних персонажів, яка спостерігається і в Бориса Шпігеля. Так, на всі заставки звинувачуючи Шухевича в міфічному колаборанстві, він чомусь ні пари з вуст про те, що паралельно із створенням ДУН — Дружини українських націоналістів «Нахтігаль», яким командував Чупринка, восени 1940 року лідер сіоністської військової організації Абрам Штерн підписав із офіційним представником рейху фон Хентингом меморандум, у якому сторони заявили про намір створити незалежну єврейську державу і мобілізувати для цього бійців із числа євреїв Східної Європи. Та, вочевидь, на переконання пана Шпігеля, меморандум Штерна і діяльність «ЛЕХИ» не свідчить про співпрацю з нацизмом, на відміну від «Нах-тігалю» Шухевича.
Безумовно, свій Бог — божіший, як кажуть на Поділлі. Але ж — не до такого, вибачте, нахабства, коли із двох чорних котів одного видають за білого і пухнастого, а іншого — за темнішого темної ночі! Адже нікому, в тому числі й Борису Ісаковичу, чомусь не спадало на думку запитати в колишнього бойовика «Хагани» Іцхака Рабина, чому він у розпал боїв під Єль-Аламейном, у травні 43-го, де вирішувалась доля Близького Сходу, покинув англійців і зі зброєю в руках пере-йшов у підпілля? Відповідь для Бориса Ісаковича очевидна — щоб боротися за створення держави Ізраїль! Зате, на аналогічне питання: чому українська поліція на Волині у травні 1942 року, за наказом Шухевича, в повному виряді пішла в ліси, в УПА, відповідь у нього інша: щоб убивати, тероризувати, нищити мирне населення! Словом, БАН-ДЕР-СТВУ-ВА-ТИ! А значить — лити воду на колесо фашистського млина. І навіть те, що сам Бандера всю війну провів у німецькій тюрмі, брат Богдан був розстріляний гестапо, а два інших — Василь і Олександр — замучені в концтаборі «Саксенгаузен», як, до речі, і єдиний брат Менахима Бегина, не позбавляє Бориса Шпігеля підозри у прихильності лідера ОУН ідеям нацизму! Як у тому анекдоті виходить: я сказав люміній — значить люмій!
Шпігель у перекладі з німецької мови означає — дзеркало. А функція дзеркала, як відомо — адекватно, без прикрас і викривлень відображати дійсність. Але ще бувають криві дзеркала, завдання яких зовсім інше — спотворювати, перекручувати реальність. У тому числі — й історичну. Для чого? Часом для сміху, а здебільшого — для страху. Роль такого кривого дзеркала на пострадянському просторі дісталася нашому земляку. Від кого дісталася? Питання риторичне, адже всі ролі, як і всі посади в Росії роздаються у Кремлі, причому, однією людиною — Володимиром Путіним. От і вислужується, зі шкіри пнеться різночинна кремлядь, щоб сподобатися, прислужитися господарю. А щоб потрафити «геру Путлєру», сьогодні багато не треба: гудь український народ, ганьби його історію, його культуру, називай чорне білим і спотворюй, викривляй усе, що відбувалося і відбувається в Україні, словом — будь кривим дзеркалом і — будеш «у шоколаді».
От тільки невтямки кремлядям, що шоколад рано чи пізно — закінчується, а дзеркала, навіть криві — б’ються!
*Кремлядь — збірний образ для політиків, громадських діячів, представників культури і красного письменства путінської Росії, котрі за різні подачки — гроші, нагороди, посади прислужують кремлівській владі.
Gismeteo 
