Курси валют

Після завершення військових дій на сході держави з’явиться маса людей, котрим доведеться адаптуватися до мирного життя. Багатьом знадобиться серйозна психологічна допомога у зв’язку із так званим посттравматичним стресовим розладом (ПТСР), більше відомим у народі як «афганський» синдром. З якими труднощами зіштовхнуться нові ветерани та їхні родини, йтиметься далі в цій публікації.

Панічно боюся соняшників
 Про те, що Україну «синдром АТО» буквально накриє, уже зараз попереджають лікарі. Досвід, який хлопці отримали на війні, повністю змінив їхню психіку. «24 бригада, хаотичний відступ із-під артобстрілу у бік Старобельська. Люди втікали зі зброєю і без, — проти танків з автоматами не попреш, а іншої техніки немає. Вони знімали каски і ними рили землю, закопувалися, — поділилася побаченим в зоні АТО психолог-волонтер Оксана Бельська. — Ще випадок. Командир танкового підрозділу вивів своїх підлеглих, а сам психологічно зламався, почалися зорові галюцинації. Він стояв серед своїх, дивися невидячим поглядом, крутився з автоматом навсібіч і кричав, що всіх тут покладе. Довелося в’язати та колоти ліки.
 Йому, однозначно, потрібна була психологічна реабілітація, а його (оскільки він хороший командир), через тиждень перебування у шпиталі, знову повернули на передову. Дівчатка — медичні сестри — витягали поранених з поля бою під час дев’ятиденного шквального обстрілу. Всі життєві функції звузилися до одного: «Мити і крутити, мити і крутити» (бинти та джгути — авт.)».
Пані Оксана займалася підтримкою та реабілітацією бійців з початку літа. З 79-ю бригадою потрапила в оточення в районі Савур-Могили, після чого сама потребувала допомоги: «Я досі боюся соняшників. Весь час чекаю автоматної черги. Коли почався обстріл «Градами» та «Ураганами», ми в житті ніколи не переживали такого страху — це клінічний жах. У мене відняло мову. І це ще добре, а якби віднялися ноги, коли треба бігти в укриття? Потім довелося обстежуватися. На щастя, я «відчапала».
 Автору цих рядків ніколи не забути виразу обличчя медбрата, котрий виносив під Семенівкою пораненого товариша: «У нього в спині була дірка з кулак величиною, через яку проглядалися легені. Він захлинувся власною кров’ю». І сльози 25-річного зв’язківця: «Вбили друга. Я живий, а він — загинув. Як же так? Після шести місяців у зоні АТО він їхав додому у відпустку. Автобус обстріляли. Як далі жити?».
У кожного учасника бойових дій своя історія, свій нестерпний біль, такий сильний, що не можуть про нього говорити. З квітня лежить обличчям до стіни у власній домівці колишній військовополонений подолянин. Лежить і мовчить. Куди він потрапив і що довелося пережити, годі гадати. Знаю лишень з розповідей військових психологів, що в зоні АТО на боці сеператистів діє загін жінок-садисток віком 25-35 років. Ті тортури, яким вони піддають полонених, не можливо описати. «Після звільнення з полону їхніх жертв, ми тільки молилися, щоб вони не наклали на себе руки, — ділилися враженнями медики. — А як забути скальпи, що теліпаються на поясах терористів? Чи смак мозку розірваних на шматки товаришів на губах?»
Людям, котрі цього не пережили, важко зрозуміти сивих двадцятирічних хлопчаків. Але назад дороги немає. Вони повертаються, і треба щось робити, аби вони не пішли назавжди...
Крик, як ніж, ріже ніч
Адаптаційні процеси до мирного життя у нових ветеранів проходять по-різному. Як сказав лікар-невропатолог поліклінічного відділення Хмельницького військового шпиталю Ігор Атаманчук, одному потрібно три дні, іншому — місяці, і результату не буде.
Вони змінилися і чекали, що зміниться світ. А ні... Їм було погано там і нестерпно тут. Звідси безпробудний алкоголізм — до білої гарячки. Їм би побути в тиші, а рідні та друзі дістають — розкажи, як там було. А вони не хочуть говорити, бо досі воюють у нічних кошмарах. З криком зриваються посеред ночі і шукають автомат, каску, бронежилет. Вони вважають, що їх ніхто не розуміє і вони нікому не потрібні: «Ми там думали, що з нами воює вся Україна, а тут люди байдужі, наче їм «по барабану», що там відбувається. Головне, де б гроші дістати».
Вони відчувають дискомфорт, живуть в очікуванні провокації або загрози і зривають злість на рідних. Вони починають виховувати своїх синів, як воїнів, навіть якщо дитина за натурою музикант. За твердженням психологів, у дев’яноста випадках із ста подружнє життя закінчується розлученням. Щось схоже було піля повернення «афганців», але з однією суттєвою різницею: це різні війни, бо ця ведеться на своїй території, а отже, психологічні травми важчі. Тому потрібно уважно, терпляче і з розумінням ставитися до людей із зони АТО.
 І не треба скидати з рахунків ще один момент: за статистичними даними минулих років, у солдатів, які повернулися з війни, більше випадків правопорушень. Зі свіжих прикладів можна навести нещодавню бійку в одному із кафе обласного центру, коли атеошник добряче натовк морди мажорам, що «зарвалися». У хлопців підвищене почуття справедливості, вони готові відстоювати свої переконання силовими методами.  
Вічне гамлетівське питання
Армія була зовсім не готова до бойових дій, тому ніякої психологічної підготовки, відповідно, бійці не проходили, — ні кадрові військові, ні мобілізовані та добровольці. «Травматичний стан на війні стає звичним, — ділиться Оксана Бельська. — І людина перестає помічати, коли психіка і фізіологія відмовляють. Крім того, для чоловіка зізнатися в тому, що «мені погано» чи «я потребую допомоги», принизливо». Але якщо вчасно не надати психологічну допомогу, то станеться те, що й зі звичайною раною — вона почне гноїтися.
 На жаль, сьогодні на державному рівні реабілітаційні центри для людей, психіка котрих травмована війною, не діють. І, здається, ця тема навіть не порушується. Тому за ініціативи колишніх майданівців та волонтерів, котрі самотужки або за допомогою знайомих долали ПТСР, процес рушив. На час написання матеріалу в Києві розпочав роботу центр безкоштовної психологічної реабілітації «Соціотерапія», в якому діє відділення для людей з посттравматичним стресовим розладом. Для тих, хто потребує допомоги, або готовий сам допомогти, діє «гаряча лінія»  (095) 347-64-43 або (050) 882-68-94. У Хмельницькому група професійних психологів розробила «Пам’ятку для бійців, які повернулися із зони АТО, мирних людей, які були в центрі військових дій, їх рідних та близьких». У разі необхідності за консультацією можна звертатися за тел. (067) 265-89-15 або за адресою: м. Хмельницький, вул. Гагаріна, 18.
Але чи можуть допомогти звичайні, пересічні, громадяни без спеціальної освіти? Звичайно. Було б бажання! І найперше, що потрібно зробити — дати зрозуміти постраждалому, що ви джерело спокою, рівноваги і довіри. Можна попросити намалювати те, що в душі, чи написати про найстрашніший день, а потім це все разом спалити. «Я після Іраку два місяці не міг відійти, — згадує Ігор Атаманчук. — Якось сидів у хаті біля вікна і побачив, старий тато деруться драбиною, щоб обрізати дерево. Встаю, йду на двір. Спочатку одне дерево обрізав, потім друге, потім ще і ще. Отака реабілітація! Не потрібно істерики і паніки. Давайте хлопцям неспішну роботу: копати, косити, принести кілька відер води. Якщо бігати довкола, як квочка, буде ще гірше». Комусь можна запропонувати помолитися, а комусь — дати погратися цуценям, — все дуже індивідуально. Просто показати бійцю, що він повернувся додому і має право на прості задоволення, як прогулянка або подорож, до прик-ладу. Не забувайте: вони занадто довго були на війні. Їхня свідомість звузилася до інстинктів, а боротьба за виживання мобілізувала всі психічні та фізіологічні резерви організму. Приблизно через півроку колишній воїн стане пацієнтом терапевтів, гастроентерологів та кардіо-логів — спалений війною імунітет дасться взнаки.
А ось що категорично заборонено робити, то це лізти з розпитуваннями, тиснути на кшталт «ти повинен», «якщо ти повернувся, значить можеш» чи реагувати «на все воля Божа», «ти сам винен», «ми тебе не посилали». До нових ветеранів можна ставитися по-різному, як і до цієї війни загалом. Але якщо їх прийняти по-людськи, перейнятися їхніми турботами та тривогами, то можна побачити, що вони з великим зарядом внутрішньої енергії, бажанням жити, творити і брати участь у прогресивних проектах. Будьте поруч, давайте можливість їм спілкуватися з такими ж, як вони самі. Тоді вони приймуть і вас, і світ.
 Ще хочу додати один важливий момент. Марно сподіватися на те, що це явище не торкнеться кожного. Про це варто пам’ятати і готуватися до повернення у мирне  життя учорашніх воїнів уже зараз, а не чекати, щоб ця проблема набрала загальноукраїнських масштабів.