Малим Славко любив ганяти м’яча з однокласниками на футбольному полі. Хоча він і був найменшим у класі (батьки віддали наймолодшого сина до школи, коли йому ще не виповнилося й 6 років), та все ж не поступався у хвацькості однокласникам. А вдома, коли його товариші сопіли в напрузі над домашніми завданнями, хлопчик першим ділом разом із братиком та сестричкою брався допомагати батькам по господарству.
У Ріпинцях, що на Кам’янеччині, всі знали, що в родині Завальнюків діти — мов ті три мушкетери у Дюма: один за всіх і всі за одного. Так і було, допоки не сталося те, від чого не врятує ні братове плече, ні люблячий дотик сестриної руки. В ніч на 28 жовтня, поблизу села Станиця Луганської області, кулі з ворожої засідки прошили тіло та бойову машину 23-річного В’ячеслава Завальнюка, обірвавши всі плани на майбуття та перекресливши для нього «завтра» навіки...
Все важче й важче писати про кожну наступну смерть, що спостигає наших земляків на війні. Тяжко на душі. Неможливо добрати потрібні слова, серце обливається кров’ю. Дитину вже не повернеш батькам… Проте надія помирає останньою, й ми все ж сподіваємося, що жахливе кровопролиття скоро закінчиться, як страшний сон, і ми повернемося до нормального життя. Хоча, на жаль, не всі…
…Він був звичайним юнаком, одним із випускників, які вийшли із стін уже недіючої нині Ріпинецької ЗОШ І-ІІ ст. Навчався в Кам’янець-Подільському професійно-технічному училищі № 6, де здобув спеціальність столяра. А потім доля повела В’ячеслава військовою стежкою. 2008 року він був призваний до лав Збройних сил Україниі.
Односельчани хлопця розповідають, що коли кілька місяців тому на Кам’янеччині розпочалася мобілізація, він був чи не єдиним, хто не боявся й не шукав якихось шляхів, аби ухилитися від виконання військового обов’язку. В’ячеслав сам подзвонив до військкомату й запитав, коли його мобілізують. У серпні це бажання хлопця здійснилося.
— Він був надзвичайно добрим і товариським, мав багато друзів, користувався серед них авторитетом. А якщо хтось потребував допомоги, був у числі перших, на кого можна покластися і бути впевненим, що він не підведе, — так описує свого колишнього учня класний керівник Олена Яцишена. — Дуже прикро, що наразі в цій жорстокій війні проливається кров таких світлих і добрих людей, як В’ячеслав. Шкода, що їхнє життя обривається, фактично й не розпочавшись…
В одній із соціальних мереж в Інтернеті ми знайшли кілька фотографій В’ячеслава із зони АТО. На одній із них — стрункий та веселий, із автоматом у руках — хлопець із білозубою посмішкою стоїть поруч із бойовою машиною, на котрій виведено білою фарбою: «Кохана». Достеменно невідомо, чи сам В’ячеслав був автором такого напису, проте хлопця дійсно сповнювали романтичні почуття — незабаром він планував стати на весільний рушничок із дівчиною, яка чекала на свого коханого вдома. Але не судилося… Вона вже не одягне для нього білосніжної сукні, а він не закружляє з нею у весільному танку. Смерть занадто поспішила, розлучивши закохану пару, яка так і не встигла стати сім’єю…
Як описати горе людей, які втратили сина, брата, коханого, товариша? Та й чи потрібно це?.. Хочеться й мріється про одне: щоб таких осиротілих родин було якомога менше…
Gismeteo 
