Скорботний список загиблих на сході практично щодня збільшується. Лише на Хмельниччину повернулося у домовинах півсотні бійців — наших синів, братів, чоловіків, батьків. Жалю людському немає меж. І немає меж стражданню рідних. Горе непоправне, і рана навряд чи колись загоїться, бо надто підла й агресивна війна, надто болючі втрати...
Старший лейтенант Олександр Дзюбелюк — один з цього чорного списку. Загинув 27 липня поблизу пропускного пункту «Довжанський» на кордоні з Росією. Разом з ним загинуло ще троє бійців з їхнього Могилів-Подільського прикордонного загону: прапорщик Олександр Блажко, старший сержант Віктор Соколовський, старший солдат Павло Дмитренко.
За чотири дні до цього Саша відзначив своє 24-річчя. Бойові побратими подарували йому на день народження дві баночки консерви, одну банку згущеного молока, один кекс...
— Десь за два тижні до загибелі подзвонив: «Мамо, запиши бігом моїх хлопців і молися за них. Називає, називає.. Тридцять три імені записала. На другий день ще дзвонить: «Ще одного допиши, Максима». — «А ти хоч є в цьому списку?» — питаю. — «Є, є», — каже.
Молилася. Щоранку, щовечора. За свою дитину й за інших дітей... Така їм доленька випала тяжка. Чому? За що такі випробування? За що їх під снаряди?!.
Згорьована, маленька, тонесенька, мов стеблиночка. Розповідає, розповідає... Ще слово, ще два, тільки б розказати побільше про свого сина. Тільки б хоч трохи біду свою виповісти, виговоритися, щоб не захлинутися з горя. Вона думає, що в неї немає серця. Бо, якби було, хіба б могло стільки болю витримати, такої туги за дитиною, такого відчаю, від якого не знає, як рятуватися уже четвертий місяць...
Молиться. За вічний спокій синової душі. Після молитви сяде на дивані у кімнаті. На столі — Сашині фотографії. На шафі висить його форма парадна. Тільки вона і її дитина. І нікого більше не треба...
Днями почала його вірші переписувати в зошит. Він писав їх на чому випадало: на клаптиках паперу, у різних зошитах, блокнотиках. Переписує акуратно, вчитується в кожен рядок, в кожне слово. «Для мене, матусю, ти сонечко ясне...» Згадує, як кілька років тому подзвонив увечері й попросив, щоб записала кілька рядків нового вірша, які якраз тоді, ввечері, спали йому на думку, коли на чергуванні був.
«Саша почав писати вірші, коли навчався в академії, — розповідає Антоніна Володимирівна. — Але спочатку не розказував нам про це. Я думаю, вірші допомагали йому почуватися впевненіше. Він був дуже доброю дитиною. І часто від цього страждав, бо не міг образою відповісти на образу. Важко жити милосердній людині у несправедливому світі. Він таким чином самостверджувався. Йому дуже подобалася його служба (останній рік він був заступником начальника мобільної застави Могилів-Подільського прикордонного загону). Кажуть, він був чи не першим офіцером, у якого до всіх — і підлеглих, і начальників — душа була однаково навстіж...
Саша в зоні АТО був рівно місяць. Але мені ніхто про це не казав. І він все віджартовувався: «Що ти, мамо, в мене свій кордон, я тут, на Придністров’ї...» Та моя душа не мала спокою, і я таки вивідала, що він там. Він мене продовжував заспокоювати, що в нього все добре, що ось зараз порозмовляє зі мною і буде пити каву, ніби в нього це найважливіше заняття... Я купила собі карту Луганської області і все видивлялася, де там моя дитина? Хіба думала колись, що тепер так добре знатиму міста і села на кордоні з Росією? Що мій син загине там від артилерійського обстрілу?
За день чи два до його смерті місця собі не знаходила (я саме лежала в госпіталі, проходила обстеження після операції). Молюся: «Янголе, мій охоронцю, лиши мене, лиши мене, йди до нього, захисти! І на телефон дивлюся, чи не подзвонить. І всі новини по телевізору не пропускаю. Разом зі мною ще один чоловік у госпіталі лікувався, сам «афганець». Підтримував мене всіляко. А коли почула, що обстрілювали «Довжанський», думала, збожеволію. До всіх дзвоню, усіх питаю, а ніхто нічого не каже, хоча вже знали... Тільки, коли наступного ранку до палати зайшла лікарка, землячка наша, а очі в неї від сліз червоні, я зірвалася з ліжка: «Все, вже нема?!» Ніби це не я, а хтось інший сказав. І руки мені скорчило... Дзвоню до дочки, Лєни, вона мені каже, що його везуть. А я чіпляюся за останнє: може, він поранений? А вона мені криком: «Мамо, його везуть!» Усе... Хоча, вже навіть коли їх привезли до Могилева, і на кожній труні був підпис, ось такий, бачите, чоловік теж не хотів вірити: а, може, там не він? Ні, таки він, синочок наш...»
За місяць перебування на «Довжанському» тільки шість днів видалося спокійних, без обстрілів. У них уже все згоріло, і машини, і кухня. Залишилися лише бліндажі...
27 липня їх обстрілювали безперестанку шість годин. За цей час на позиціях наших бійців вибухнуло 236 снарядів. Микола Васильович, батько, показує відео, зняте на пропускному пункті відразу після обстрілу. З чим порівняти побачене? Не знаю. Колись таке бачила у фантастичних фільмах. Згарище. Пустеля із залишками спальних мішків, обгорілих магазинів від автоматів, якимось місивом із залізяччя. Згорена земля, це справді так: і земля, виявляється, може горіти — в пеклі. Їх, чотирьох загиблих, відкопали, вони були всі разом. Кажуть, коли присипало Володю Блажка, інші кинулися його рятувати. І тоді їх накрило другим снарядом. Хоча, відомо, один снаряд двічі у ту ж вирву не повинен падати. Може, цієї війни це правило не стосується? Та й взагалі, чи на цій війні є якісь правила?
Батько обережно, мов найдорожчу річ, бере до рук мобільний телефон свого сина — увесь зрешечений осколками. Але, все одно, він вцілів, а його Олександра нема... Неймовірно тяжко, коли плачуть чоловіки, такі міцні і мужні, як Микола Васильович. Але як стримати сльози, коли його 24-річний син, український офіцер-прикордонник, яким він так пишався, загинув на неоголошеній війні, яку ніхто навіть у найстрашніших видіннях передбачити не міг? Чи можна чимось втішити батьківське і материнське серце? Я пишу цей матеріал і прошу прощення у вас, Миколо Васильовичу й Антоніно Володимирівно, за те, що роз’ятрюю вашу рану і цим завдаю вам ще більшого болю. Але знайте, ми теж пишаємося вашим сином і нашим захисником.
Сашко наполегливо ішов до своєї мрії стати військовим. Він два роки учився у Новоушицькому технікумі Подільського державного аграрно-технічного університету, а потім, склавши екстерном екзамени, вступив до Національної академії Державної прикордонної служби України, що у Хмельницькому. Він вчився совісно. Він взагалі усе робив старанно. І якщо хтось міг хитро ухилитися від виконання якогось завдання, Сашко робив усе, як повинно бути. Надійним був. І цьому підтвердженням — його участь ще курсантом у військових парадах з нагоди 18-річчя Незалежності України та Дня Перемоги. І нагороди — медаль «100 років з дня народження Героя Радянського Союзу Микити Карацупи» (її він отримав під час проходження практики у Миколаєві, коли було затримано корабель із конт-рабандою) та медаль «20 років Державній прикордонній службі України». Зрештою, відзнаки він отримував під час проходження кожної практики. І на службі, звісно, зарекомендував себе з найкращого боку. Він міг би і далі успішно служити. Але він виконав свій обов’язок гідно, до кінця, віддавши життя за Батьківщину, яку, власне, і мріяв весь час захищати... Свою останню — найвищу — нагороду Олександр Дзюбелюк отримав посмертно. Орден «За мужність» ІІІ ступеня вручили його батькам на початку жовтня.
Олег Заяць, товариш, з яким Сашко служив у Могилів-Подільському прикордонному загоні, важко пережив загибель друга. З ним було надійно, каже. Кожен знав, що він ніколи не підведе, завжди на біду чужу відгукнеться, сорочку останню із себе віддасть, аби допомогти комусь.
Свого часу Саша закінчив музичну школу, де навчався грі на баяні. Катерина Петрівна Бачинська, його вчителька, ковтаючи сльози, розповідає: «Я щирішої і добрішої дитини не знала. Прийшов до нас маленьким усміхненим хлопчиком. Каже якось, я вам кролика принесу, у мене багато є. Але куди, пояснюю, мені його в квартиру? Згодом пропонує песика маленького... А потім таки приніс вазона з дому, кактуса. Він у нас довго був, цвів навіть. Часто приходив до мене, вже й тоді, коли служив. Я кажу йому: «Згинайся (високим був), цілувати буду...» Дзвонив до мене з АТО, десь за кілька днів до загибелі. Просить: скажіть мені щось, Катерино Петрівно! Видно, такий біль був чи відчай, я не знаю, що відчувала ця дитина. А я й кажу, що буду молитися за тебе. А він мені: буду триматися...
Батьки в нього дуже хороші, гарно дітей виховали. Я таких світлих, як він, не зустрічала — янгол...
А якби ви бачили похорон! Уся Нова Ушиця ридала, стогін суцільний стояв. Найкращі діти гинуть за Україну...»
Оленка, сестричка, без старшого брата сиротою почувається: «Як без нього жити?! Щомиті хочеться йому подзвонити, але раптом розумієш, що його таки нема, і так серце стискається... Він мене навчив до людей гарно ставитися. Я йому весь час казала, що не можна таким добрим бути. А він казав: треба! Останній рік часто їздила до нього, ми всі свята практично святкували у нього разом. Разом їсти готували (він вмів і дуже любив готувати різні страви), прибирали, відпочивали. Він був для мене найкращим другом, і подружкою, і в, деяких моментах, мамою. Ми знали всі секрети одне одного. Він збирався на мій випуск у коледжі, сорочку нову купив, але не був — поїхав в АТО. Перед від’їздом подзвонив і сказав, що дуже любить мене. І, якщо поїде туди, то додому вже не вернеться. Чому я нічого тоді не зробила? Але що я могла зробити?..»
...Смерть чомусь завжди обирає кращих. Може, тому, що вони її не бояться? Не відсиджуються по кабінетах, не ховаються від небезпеки, а мужньо ідуть у бій. Захищаючи свою землю, мене, тебе, нас, усю Україну.
«Моє життя — свобода руху, землею рідною іти...» — це про себе писав. І «Життя моє пройшло недарма...» — теж про себе. Як і ці рядки: «Моя поезія затихла, рядки останні написав...» Що відчував старший лейтенант, що передбачав цей світлий хлопець, що бачив у своїй долі? Тепер один лиш Бог знає...
Слава героям!
Gismeteo 
