Краще один раз МОВЧКИ запалити свічку, ніж усе життя ГОЛОСНО проклинати пітьму, — гласить народна мудрість. 25 листопада Україна, а з нею — увесь цивілізований світ, у церквах, соборах, на вулицях, площах, підвіконнях власних осель, запалили поминальні свічки за всіма невинно убієнними жертвами більшовицьких голодоморів. Адже в цей щорічний національний День жалоби, який припадає на останню суботу осені, ми поминаємо не лише жертв Великого голоду 1932-33 років, а й говоримо правду про потерпілих від безхліб’я у «переможні» післявоєнні 1946-47 роки.

А ця правда теж приголомшлива: лише за першу половину 1947 року в Україні ОФІЦІЙНО, а це значить – сміливо множ на 5 чи й 10, було зареєстровано 900 тисяч хворих на «ДИСТРОФІЮ», як сором’язливо, врахувавши «досвід» тридцятих років, стала називати радянська медицина голод в Україні. І навіть — 319 випадків… людоїдства і трупоїдства!
Повторювалися жахливі картини п’ятнадцятилітньої давнини. Та коли в 33-му більшовики помстилися українським хліборобам за спротив комунії (тільки з 1920 по 1930 роки селяни підняли проти більшовиків 5 (п’ять) тисяч повстань по обидва боки Дніпра), то післявоєнним голодом більшовики віддячили «хохлам» за симпатії до УПА і за те, що ті не «видохли», не пожерли одне одного за два роки життя під гітлерівською окупацією.
Методом покарання для радянських «малоросів» Сталін обрав випробувану і «виправдану» під час Голодомору тактику драконівських хлібозаготівель. І хоч, згідно з телеграмою сільгоспвідділу ЦК КПУ, для «покращення ситуації в Україні, республіці потрібно було зменшити норму поставок збіжжя усього на 150 тисяч тонн», Сталін і слухати не хотів про «поблажки» для ненависних йому українців. Усе відбувалося точнісінько так, як відбувалося в 1933 році: у той час, коли Україна страждала і помирала від «дистрофії», СРСР цинічно експортував зерно за кордон не лише «буржуям», а й у щойно приєднані до соціалістичного табору Болгарію, Румунію, Польщу.
— Радянський Союз врятував нас від голоду, від смерті! — із вдячністю скаже пізніше Сталіну президент Чехословаччини Климент Готвальд.
Чехію врятував, а Україну – ні! Бо коли українці їли трупи, «вусатий чорт» у генералісімувському кітелі звелів своїм міністрам підписати угоду про поставки до Франції… 500 тисяч тонн зерна! Загалом же експорт зернових із СРСР у 1946 році становив 1,7 мільйона тонн. Причому поставки ці здійснювалися за цінами, нижчими від ринкових, до того ж – у кредит, який потім совіти списували країнам-боржникам. І от при такому зерново-експортному потенціалі, людожер-Сталін пожалів для українців 150 тисяч тонн збіжжя, прирікши їх на повільну і мученицьку «дистрофію»! Тож читайте і думайте, плакальники і плакальниці за «найкращою» країною в світі – Радянським Союзом! «Говерлу» зерна, причому – за копійки, задурно, вивіз за кордон у післявоєнному 1946 році Йоська Джугашвілі, в той час, коли вдома, в Україні, мерли і пухли від голоду будівники його хваленого комунізму!
Дуже шкода, що ці мої рядки не прочитають у місті Конотопі Сумської області, де напередодні Дня пам’яті невідомі вандали пошкодили пам’ятник Небесній Сотні та жертвам Голодоморів. Тому пропозицію Президента Петра Порошенка, висловлену ним під час жалобного мітингу в суботу – прийняти закон «Про відповідальність за невизнання Голодомору та Голокосту» вважаю більш ніж актуальною. Додам лише, що не зайве було б, якщо не Закон про відповідальність за невизнання Голодомору, то хоча б рішення про визнання Голодомору актом геноциду, прийняли й у кнесеті держави Ізраїль — країні, яка з впертістю, гідною кращого застосування, впродовж десятиліть відмовляється визнавати голодомор десяти мільйонів українців актом геноциду, як того, до речі, вимагає Конвенція ООН.
Хтось скаже: ніякий закон, ніяка Конвенція не змусить людину бути ЛЮДИНОЮ. Поважати пам’ять Героя Небесної Сотні чи учасника АТО – не змусить, але ж недарма в народі кажуть: «Іноді, щоб дійшло до голови, треба врізати, вибачте, по дупі!». До чого це я? А от до чого? За ініціативою Федерації футболу діти українських воїнів – учасників АТО, уже сім разів виводили на поле гравців команд прем’єр-ліги у футболках із написом – «Мій тато – герой». Одначе футбольний клуб Ахметова «Шахтар», перед поєдинком із іншою командою Донеччини – «Олімпік», навідріз відмовився від такої патріотичної акції, заявивши, що діти воїнів ЗСУ повинні виводити футболістів у звичній одежі, без напису «Мій тато – герой»! Як накажете діткам розуміти такий демарш ахметівських спортсменів, що їхній тато – не герой? Чи те, що «футбольори» «Шахтаря» не вважають учасників АТО героями, яких лише у день сумнозвісного матчу п’ятеро загинуло на Світлодарській дузі? То повісили б бутси на цвях, і пішли б, під командуванням пана Ахметова, який, до речі, зіграв не останню роль у розпалюванні тих подій, що ми тепер називаємо АТО, визволяти Донецьк, а заодно — стадіон і спортивну базу «Шахтаря», від сепаратистів!
— Що тут казати? – зауважить читач. — Донецьк, схід…
А чи в нас – на «Западній» усе гладко? Минулого тижня деякі ЗМІ Львівщини, на прохання військового комісаріату області, опублікували «чорний» список «уклоністів», себто тих, хто ухиляється від служби в армії. Список – вражаючий. Подумалось, а може, причина не лише в тому, що хлопці бояться смерті, каліцтва, а в тому, що не впевнені, що будуть потрібні поранені-скалічені, суспільству, яке за чотири роки війни збайдужіло до проблем армії і її захисників? Через тотальну корупцію, у тому числі – й у ЗСУ. Згадайте, що творилось у перший рік війни? І що бачимо сьогодні? Небо і земля! Бо якби за мародерство в армії відрубували руки, як нахвалявся Президент, у нас половина полковників і генералів, у тому числі й Головнокомандувач Збройними силами пан Порошенко, були б безрукими! Щоправда, із захмарними пенсіями – за інвалідність! Тож чи дивно, що героїв і учасників АТО, за «прикладом» футболістів «Шахтаря», починають за ніщо мати й в «патріотичних» областях. У тому числі – й на Хмельниччині. Дзеркалом такого ставлення є наші автобуси й маршрутні таксі, де червонопикі, вгодовані молодики, з обвислими животами й в обвислих «треніках», під звуки російськомовного шансону, всяк на свій смак тлумачать закон і «права качають» стосовно нещасних АТОвців і родичів загиблих бійців ЗСУ. Так, у суботу соціальні мережі Хмельниччини, та й не тільки, обговорювали інцидент, який, нібито, мав місце в рейсовому автобусі сполученням Хмельницький — Кам’янець-Подільський (час відправлення — 12.40), водій якого навідріз відмовився везти учасника бойових дій, який повертався з військового госпіталю після поранення. На якій підставі? Мовляв, у нього немає вільних місць. Що він – не сонце, всіх – не зігріє. І в АТО солдатика – не посилав. Хоча в героя був квиток, причому із вказаним місцем. Щоправда, куплений за пільговою ціною. Але, для чого водію воїн-пільговик, коли він може посадити на його місце «повноцінного» пасажира?
...Отак і живемо. Вшановуємо жертв і героїв минувшини, запалюємо на їхню честь свічки, і — плюємо в обличчя живих героїв АТО. Щоб дочекавшись, коли вони відійдуть у вічність, теж запалити на їхню честь свічу на вікні. Але кого «зігріє» така свіча? І кому потрібна така «фальшива» пам’ять?