«Дан був моїм учнем у військовій академії, під моїм керівництвом він готував дипломну роботу. Це був один із кращих курсантів, яких я тільки бачив. Організований, працездатний, умів аналітично мислити та приймати самостійно оригінальні рішення. Природжений воїн, який, не зважаючи на свій вік, за час війни набув заслуженого авторитету в частинах спеціального призначення. Це офіцер, яким Батьківщина має гордитися», — так відгукнувся начальник управління спеціальних операцій Генерального штабу Збройних сил України Сергій Кривонос про уродженця села Калиня Кам’янець-Подільського району 24-річного капітана Дана Колісника, який загинув у зоні АТО 25 жовтня. Готуючи тоді про нього матеріал для газети, я спілкувався з людьми, які його добре знали, й почув багато позитивних відгуків. А ось днями колега з центрального медіа-центру Міноборони України підполковник Андрій Агєєв надіслав мені інтерв’ю з Даном Колісником, підготовлене редактором українського інтерент-порталу «Цензор. Нет» Юрієм Бутусовим.
Столичний журналіст, зокрема, підкреслює, що 140-й центр сил спеціальних операцій, у якому проходив службу Дан, — одна з кращих частин Збройних сил України. Якісно підібраний особовий склад на основі 8-го полку армійського спецназу, місцем дислокації якого є Хмельницький, в ході АТО виконував спеціальні завдання на всіх ділянках фронту і в глибокому тилу противника. Про більшість цих завдань розповісти не можна. Але співробітники центру погодилися допомогти журналістові в роботі над статтею про проблеми бойового застосування спецназу в ході АТО. І, як пише Юрій Бутусов, він «…записав інтерв’ю з одним із кращих командирів груп українського спецназу — капітаном Даном Колісником. Дан — блискуче освічений офіцер, його чітко вивірені фрази майже не вимагали редагування. Він розповів про найважчий бій 140-го центру, провів грамотний і детальний розбір тієї трагічної історії. Ось що таке військова розвідка, завдання якої виконує спецназ, ось що означає відсутність «броні», артилерійської і авіаційної підтримки. Так сталося, що в той день, коли я приїхав в харківський військовий госпіталь, Дан доставив туди одного зі своїх бійців, за життя якого відчайдушно боровся він сам і лікарі. ...Це перше інтерв’ю офіцера 140-го центру в засобах масової інформації».
Переконаний, воно буде цікавим і для читачів нашої газети.
«Це сталося 24 липня. Я отримав завдання провести пошук противника в районі Первомайська в денний час. Точної розвідувальної інформації ми не мали. По суті, передбачалася розвідка боєм. Ризик прямого раптового вогневого контакту в районі був дуже великий, оскільки Первомайськ оборонявся чималими силами противника. Найближчий блок-пост, який тримали наші товариші з «Омеги», розташовувався від нас приблизно за 12 кілометрів. Ми не могли розраховувати на артилерійську підтримку — це наш великий мінус. Мені додали групу підтримки в разі контакту і для забезпечення евакуації у складі одного БТР-80 і неброньованого вантажного «Урала», в кузові якого встановили кулемет ДШК. Враховуючи обстановку, цей склад далеко недостатній для виконання поставленого завдання. Насправді, в районі належало провести дорозвідку — насамперед за допомогою авіаційної та агентурної розвідки. Проте через відсутність інформації, а в цьому районі планувалися подальші операції наших військ, ми розуміли, що завдання необхідно виконати тими силами, які виділили. На війні не завжди можна щось зробити за планом, тому що фактор часу найчастіше є ключовим. Ризик великий, але цього вимагали інтереси справи — якби розвідку ми не провели, то інші частини могли б завтра вийти на проведення операції й потрапити в засідку.
…В районі маршруту, який нам належало долати, досить інтенсивно рухалося цивільне населення. Однак нам вдавалося пересуватися по «зеленці» і забезпечувати повну таємність. Приблизно за 4 кілометри від Первомайська ми вийшли до мосту через залізничний переїзд. Під мостом стояв один мікроавтобус. Ми звернули одразу увагу, що він без номерів: звичайний мирний громадянин навряд чи їздитиме на машині без номерів. До мосту прилягав ліс, тут була зручна транс-портна розв’язка — оптимальне місце для обладнання опорного пункту, організації блокпоста або засідки противника. Здавалося, що він мав би тут і бути, і все ж ніяких ознак не могли виявити. Ох, якби ми мали безпілотники чи космічну, авіаційну, радіоелектронну, агентурну розвідки, то ми туди не ходили б, та й багато куди ще не ходили.
Через міст рухався цивільний транспорт. Навколо підо-зрілої машини — ніякого руху. Очевидно, що її господарі десь у лісі, й хотілося, щоб вони вже здалися. Зрідка якісь машини проїжджали в ліс. Підходи до моста — відкриті, тому при наближенні до автобуса нас могли виявити. Ми спостерігали за обстановкою понад півтори години. Ознак ворожої активності не спостерігалося. Повз нас пройшли дві людини та їздили машини, але нашу групу, яка залягла в 10 метрах від них, вони не виявили. Я подумав, що пора забирати машину й залишати небезпечну зону. І в цей момент усе почало розвиватися стрімко.
З боку Первомайська під міст під’їхала автомобільна колона — двоє «Жигулів», два автобуси «ПАЗ», мікроавтобус «Газель» і джип. Вони зупинилися від нас в 15 метрах і звідти почали розвантажуватися озброєні, добре екіпіровані, не менше 70-80 осіб, терористи у формі «ДНР» з «георгіївськими стрічками». Один з них вийшов з передової машини й зі зброєю напоготові попрямував до мікроавтобуса. Через якусь мить він мав нас побачити. В машині — цілий підрозділ. Як тільки вони зупинилися та почали розвантажуватися, стало ясно, що нас виявлять в наступну секунду, тому що ми — на відкритій місцевості, без укриття. Хоча й противники також перебували в тактично невигідній обстановці, вони стояли на дорозі, виходили з машин, причому в кожному автобусі відкривали лише одні двері, але через дві хвилини вони вивантажилися б, розосередилися, а тоді в невигідній обстановці опинилися б ми, а нас набагато менше.
Я дав команду, й дві наші групи, відкривши вогонь впритул, накрили всі автобуси. Бронебійно-запалювальні кулі з такої дистанції прошивали машини наскрізь. Противник був приголомшений, бойовики стріляли у відповідь, але неорганізовано, вони встигали лише вийти на дорогу, а ми їх клали одного за одним. Били прицільно, кидали гранати, працювали ВОГами. Я вистріляв три повних магазини. Група прикриття на фланзі активно підтримала нас вогнем. Дистанція — пістолетна, в приціл видно очі. Через 10 хвилин все закінчилося, машини палали, в них вибухали боєприпаси, патрони, щось свистіло над головами, але прицільний вогонь по нас вести було вже нікому. Більшість терористів залишилися в автобусах, а ті, які встигли вискочити, втекти не змогли. Однак з лісу, в який в’їжджали машини, почали висуватися нові групи озброєних людей — очевидно, тут, на узліссі, перебував базовий табір терористів. І вони стали висуватися до місця бою. Ми ж (під захистом групи прикриття) почали швидкий відхід практично без перешкод. У нас не було втрат. Та коли відійшли в найближчу лісопосадку, сталося непередбачуване…
З якихось невідомих причин вийшов з ладу далекий радіозв’язок, і я не міг повідомити про обстановку. Можливо, мали місце перешкоди або несправність, на жаль, на той час в наших військах проблема далекого закритого цифрового радіозв’язку не була розв’язана. В результаті, командир групи підтримки не мав контакту й не міг отримати від мене команду на висування. Але він виразно чув звуки бою й припустив, що ми потрапили у важку ситуацію та прийняв рішення їхати до нас на допомогу, надати підтримку в евакуації з місця бою. Це було абсолютно правильне рішення, враховуючи вихід з ладу зв’язку, але... На війні не все йде за планом. Група підтримки висунулася до місця бою, а ми не могли повідомити, що нас там вже немає. Коли вони вийшли до мосту приблизно через 20 хвилин, їх зустрів щільний вогонь великих сил противника, які підтягнулися з лісової бази. Ми ж від них вже в метрах 900 і по нас почали вести вогонь з міномета. А великокаліберні кулемети, протитанкові гранатомети відкрили вогонь по групі підтримки. Хлопці прийняли бій і відповіли з усіх стволів — вони почали відхід, тільки переконавшись, що наших груп вже немає на місці бою, відходили, продовжуючи прицільно бити по вогневих точках противника.
Та найбільших втрат нашим бійцям завдала група снайперів, яка розташувалася на мосту та зайняла вигідну позицію, пануючу над місцевістю. Головний БТР піддався масованому обстрілу — три колеса розірвало на шматки, багаторазово прострелений корпус, але екіпаж не постраждав. Оператора-навідника врятувало диво — бронебійна куля розбила триплекс, в який він дивився, воїн пригнувся, опустив голову, і в цей момент у вежу влетіла граната з РПГ, акумулятивний струмінь пропалив вежу наскрізь. Проте неброньованому «Уралу» дісталося набагато більше. Там також прострілили всі колеса, машину зрешетили. Вона не вибухнула і не зупинилася тільки завдяки диву. Один із циліндрів виявився пробитий 12,7-міліметровою кулею, офіцер, який вів машину, рухав її стартером, кабіна нагадувала решето, але його не зачепило. А от хлопці в кузові...
...Ми зустріли наші машини, які відходили. Вони ледве повзли. Я піднявся в кузов — він був весь залитий кров’ю. Всі четверо моїх товаришів отримали важкі поранення. Ми приступили до надання їм першої медичної допомоги та евакуації. На жаль, швидко довезти їх до блокпоста не вдалося. Через пробиті колеса БТР зупинився, «Урал» також повністю вийшов з ладу, а до нашого блокпоста залишалося кілька кілометрів. Побратими з «Омеги» вислали за нами мікроавтобус з досить відчайдушними волонтерами, які працювали на передовій. Думаю, коли ми переможемо у війні, в кожній військовій частині треба поставити пам’ятник своїм волонтерам — без допомоги народу воювати просто неможливо. Мені дуже шкода, що я не знаю, як звуть цих прекрасних відчайдушних і сміливих людей — сподіваюся, вони прочитають це інтерв’ю і вийдуть на зв’язок. Там була дівчина-медик. Поранені потребували негайної операції, термінової відправки в госпіталь. На жаль, найближчий з них, де їх могли би врятувати, розташовувався аж у Харкові. Але як? У нас ні реанімаційного вертольота, ні реанімобіля. Але навіть звичайний вертоліт нам вислати не змогли — не виявилося готових до зльоту. Ми зв’язалися безпосередньо з вертольотчиками й з’ясувалося, що недалеко від нас пролітає за іншим завданням один з екіпажів. Як тільки вони дізналися, що ми в біді, миттєво полетіли до нас. Вони сіли на блокпосту. А ми чекали, поки до нас доїде машина.
У мене хороша медична підготовка — я пройшов у Києві курси підготовки за програмою «боєць-рятувальник» і отримав від волонтерів сучасні аптечки для підрозділу. Я застосував всі свої знання для порятунку побратимів. Усі четверо отримали поранення грудної клітки — кулі снайперів пробили легені, а також мали поранення в голову та інші частини тіла. Коли інструктор давав мені аптечку, сказав: «Ось вам в комплект одна декомпресійна голка, навряд чи у вас в групі в одному бою буде багато бійців з таким видом поранення». А виявилося, що так і сталося... Спочатку я мав визначити ознаки, кому треба надати допомогу в першу чергу. Для цього звернув увагу на губи і ротову порожнину, очі. У двох хлопців очі потемніли і набрякли — це ознаки пошкодження мозку. Вони загинули майже відразу — їм вже неможливо чимось зарадити. Одному з поранених надали допомогу — він сам сидів, у свідомості, у некритичному стані. Кров швидко зупинили, говорили з ним. Я зосередився на допомозі іншому важкопораненому. Засунув палець у вхідний отвір на грудях — пневмоторакс. Легені пробиті, дихання перекрите — ввів голку, дихання відновилося. Зупинили кров, стабілізували.
Приїхали волонтери, поранених завантажили в машину, доставили до вертольота, злетіли. Вже в повітрі через перепад тиску стався шок — зупинка серця. Відкачували 10 хвилин — масаж серця, штучне дихання. Запустили вручну, стабілізували. Ми тримали його 4 години — це була безперервна робота. Руки тремтіли... І ось прилетіли до Харкова, повідомили, що доставили двох поранених, але нам прислали тільки один реанімобіль. Важкопораненого відвезли в госпіталь, ми зітхнули. Інший побратим сидів сам у вертольоті, ми винесли його, посадили. Але коли, нарешті, приїхав реанімобіль і за ним, він раптом... впав. Помер. Виявилося — куля пробила плече, змінила траєкторію, зачепила легеню, хребет. Начебто невеликий вхідний отвір, а всередині — місиво. Стався внутрішній крововилив. Весь час, поки ми летіли, офіцер стікав кров’ю. Йому було страшенно боляче за характером поранення, але він бачив, як ми відкачуємо іншого воїна, тримався мужньо, не видав жодного звуку. Йому не можна було запустити серце — кров майже вся витекла... У польових умовах ми безпорадні. Коли приїхали в госпіталь, нам повідомили — загинув і той, кого ми з таким трудом доставили. Основна причина — також величезна крововтрата...
У цьому бою загинули смертю хоробрих чудові воїни — Василь Кобернюк, Тарас Якимчук, Андрій Чабан, Володимир Черкасов. Я хочу, щоб їхні близькі знали про їхній подвиг, про те, що вони лягли смертю героїв, а ворог дорого заплатив за це.
Аналізуючи бойовий епізод, вважаю, що застосовувати підрозділи спецназу, призначені для операцій в глибокому тилу противника, в якості військової розвідки переднього краю оборони противника — невиправдано. Такі операції треба здійснювати лише з проведенням агентурної розвідки, при обов’язковій підтримці бронетехніки та артилерії, здатної працювати негайно за заявкою. Нам треба воювати вогнем і маневром, мати якомога більше професіоналізму та якомога менше необхідності жертвувати собою. Для цього потрібна якість планування бойових дій. На жаль, нас залучали і до інших непрофільних операцій, наприклад, нашому підрозділу спеціальних операцій одного разу поставили контррозвідувальні завдання в ближньому тилу. Найгострішою проблемою є неувага до організації евакуації поранених, відсутність передових польових госпіталів, вертольотів для швидкої евакуації, реанімобілів у бойових порядках частин. Якби наші поранені потрапили на операційний стіл не через 4-5 годин, а впродовж години, то вони залишилися б живими.
Я розмовляю з вами, бо хочу, щоб з наших помилок зробили висновки, щоб помилки планування виправлялися й були правильно визначені пріоритети в бойовій підготовці, закупівлі обладнання, техніки. Війна не може бути без втрат, але результати боїв потребують аналізу та серйозного розбору.
Варто додати, що під час проведення операцій такого типу, для яких підготовлено наш підрозділ, за весь час війни ми не зазнали бойових втрат. Всі безповоротні втрати припали на 24 липня. Це був найважчий бій 140-го центру сил спеціальних операцій».
Відтак журналіст зазначає, що це не найважчий бій 140-го центру. Найважчий стався 25 жовтня під час прориву оточення російських найманців біля 32-го блокпоста, коли в бою капітан Дан Колісник загинув смертю хоробрих. Його групі знову на завдання довелося йти вдень. Без підтримки бронегрупи. Без підтримки артилерії. Вона працювати не могла за умовами перемир’я. Дан — людина честі і не міг відмовитися від виконання завдання, тому що мав рятувати своїх товаришів. Він завжди був готовий йти попереду, бо вважав, що командир має служити прикладом для бійців. Хлопці з 140-го плакали над його тілом... У Дана залишилася сім’я — дружина і двоє маленьких синів-близнюків. А ще, автор інтерв’ю висловив переконання, що подолянин Дан Колісник заслуговує найвищої нагороди. І коли готувався до друку цей матеріал, стало відомо, що Президент України Петро Порошенко 29 листопада підписав указ, згідно з яким за особисту мужність і героїзм, виявлені під час захисту державного суверенітету та територіальної цілісності України, спец-призначенця капітана Дана Колісника нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеня (посмертно).
Василь ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ.
Gismeteo 
