Курси валют

Наша газета уже повідомляла про початок рейдерського захоплення редакції. На свою підтримку ми одержали десятки листів від наших шанувальників. Солідарність з нами висловили обласна та Національна організації Спілки журналістів України. В редакції створений страйком.
Ми також чекали на реакцію від представників Майдану. Тому що редакція, щиро вірячи у неминучість позитивних змін, підтримувала революційні події від самого їх початку. Деякі журналісти були разом із протестувальниками на хмельницькому Майдані, взяли участь в акціях у Києві.  
Однак те, що нещодавно сталося на засіданні ради ГО «Майдан» у обласному центрі, нас дико вразило.
Аби читачам стало зрозуміло, про що йдеться, розповімо по порядку.

Танець під музику двох Іванів
На порядок денний замість розгляду суспільно значимого питання  рейдерського захоплення редакції, як того вимагали факти і обставини, було винесено ні до чого не зобов’язуюче обговорення кандидатур двох претендентів на посаду редактора. Воно абсолютно не потрібне колективу, бо порушує права журналістів редакції на само-управління, а, отже, є неправомірним і деструктивним по суті.
Редакція «Подільських вістей» має свого очільника Петра Лічмана, якого давно обрала одноголосно на загальних зборах. Кандидатуру Тетяни Колісніченко із конкуруючого видання, яку офіційно на посаду редактора висуває голова облради Іван Гончар, ми сприймаємо однозначно, як самозваного претендента на крісло та інструмент реалізації плану ініціаторів рейдерського захоплення. Використовують її всліпу чи вона діє за власним лихим умислом — це вже на її совісті.
Із публікацій у «Подільських вістях» члени ради ГО «Майдан» не могли не знати, що за підступним планом рейдерського захоплення редакції стоїть не хто інший, як Іван Гладуняк. Місяць тому його наміри зазнали нищівного фіаско. Тепер намагається реалізувати їх у інший спосіб.
Аби замаскувати справжню мету, він намагається подати рейдерське захоплення як невинну затію по зміні керівництва редакції.
На наше переконання, чужа людина, яку не сприймає колектив, яка ніколи не працювала в ньому і не зустрічалася з ним віч-на-віч, не володіє належним авторитетом і професіоналізмом, щоб ним керувати, відверто демонструє свою політичну заангажованість, не має навіть морального права його очолювати.
Саме два Івани — колишній і нинішній голови облради вперто прагнуть зґвалтувати наш колектив і нав’язують формат дискусії по кандидатурах, замість того, аби говорити про те, що редакцію насправді хочуть знищити у той же спосіб, як це раніше було із видавництвом «Поділля». Тоді теж проштовхували директора. То був перший етап рейдерського захоплення, тепер — другий.
Привіт від Мао, Леніна і Сталіна!
Практика використання невдоволених членів суспільства для руйнування його інституцій не нова. Її активно застосовували у Китаї в період «культурної» революції. Особи, які називалися «хунвейбінами», організовували «коридори ганьби», ставили своїх опонентів на коліна  і клеїли їм на спини «дацзибао» — рукописні листівки ганьби. За ідеали Мао і революції фанатики навіть фізично знищували тих, на кого їм тикали пальцем маніпулятори і поводирі.
Ідеолог такої ганебної практики і колотнечі, горе-звісний Володимир Ленін стверджував, що кожна кухарка може керувати державою, і закликав керуватися революційною доцільністю. З допомогою імперативних гасел він вчинив у державі кадровий погром. Одні спеціалісти та інтелектуали покинули її, інші загинули від репресій.
Йосип Сталін вніс своє ноу-хау — вигадав термін «вороги народу». Тиран любив повторювати: «Кадри вирішують все». Особливо діставалося від сваволі його посіпак журналістам. Скільки майстрів пера полягло у ГУЛАГах, достеменно не відомо. Тоді ж укорінилося правило призначати редакторів зверху, вважаючи за найбільшу їх чесноту — лояльність до влади.
Чи не пора б нашому суспільству отямитися і позбутися таких алгоритмів поведінки?
Говорили-балакали...
На засіданні ради ГО «Майдан» з’ясувалося, що питання, винесене на обговорення, абсолютно не підготовлене.
Більшість її учасників взагалі не є читачами «Подільських вістей». Вони намагалися судити про них з чужих слів або керуючись власними фантазіями. Як то співголовуюча. Для неї, наприклад, виявилося в дивовижу, що газета друкувала матеріали на підтримку Майдану. Вона, бач, думала, що її шпальти заповнюють винятково замовні публікації. Огульна упередженість, амбіційність і зневага несумісні із поняттями патріотичності і порядності.
Ще одна активістка ради Майдану обурювалася, чому наш колектив наклав мораторій на кадрові поповнення і тому їй, попри наполегливе протегування згори, увірвалося влаштуватися до нас, ні більше ні менше, як заступником редактора.
Подібні казуси виглядали би смішно, якби не наганяли сум. Адже на кону стояла доля найпопулярнішої в області газети і колективу з п’ятдесяти працівників. Серед яких кілька заслужених журналістів України і чимало лауреатів різних премій. Громадської трибуни із майже столітньою історією і п’ятдесятитисячною аудиторією.
Обговорення «Подільських вістей» і кандидатур, на наш погляд, пройшло непрофесійно і некоректно. Йому бракувало також розважливості і відповідальності.
Нам, працівникам, присутнім на цій оказії, було прикро спостерігати за переливанням із пустого в порожнє, слухати декларативні заяви і міркування загального характеру, яким, до того ж, елементарно бракувало логіки і аргументації.
Професія журналіста ставить до нас серйозні вимоги. Йдучи на бесіду, ми завжди ретельно до неї готуємося, вивчаємо тему, позицію свого візаві, радимося зі спеціалістами. Ну і, само собою, звикли відповідати за кожне слово.
Тригодинна балаканина — розкіш для тих, у кого досить вільного часу і хто звик випускати пару у свисток.
Свавільне рішення
Члени ради Майдану проігнорували:
1. думку і право членів нашого творчого колективу;
2. підтримку наших читачів;
3. позицію нашої творчої спілки;
4. неспівмірний послужний список нинішнього керівника «Подільських вістей» Петра Лічмана із мізерним доробком його візаві;
5. політичну заангажованість тієї кандидатури, яку нам нав’язують;
6. підтримку газети передплатниками.
А також низку інших серйозних факторів.
Члени ради ГО «Майдан» (яких, до речі, набралося у залі лише дві третини від загальної кількості) підтримали кандидатуру Тетяни Колісніченко, не підкріпивши свій вибір аргументацією. Тобто ухвалили волюнтаристське рішення.
Хіба громадяни стояли у Києві за меркантильні інте-реси Івана Гончара й Івана Гладуняка? Хіба герої Небесної Сотні віддали своє життя заради того, щоб вони або хтось із їх подачі  «підім’яв» під себе редакцію і видавничий комплекс «Поділля»? Хіба українці йшли на жертви заради того, щоб  під гаслом «укріплення і перебудови» газети «Подільські вісті» розвалювали трудові колективи? Сміх та й годі.
Ламаючи через коліно кадрове питання призначення редактора «Подільських вістей», «всесильна» рада Майдану чомусь виявилась не просто безвольною, — беззубою, аж до сміху у питанні призначення очільника ради Майдану — Аліма Міщука головою Волочиської райдержадміністрації. От де треба було раді Майдану проявити наполегливість, показати, так би мовити, «зуби». Аж — ні! Коли Аліму Міщуку, після тижневого  головування, вказали на двері, чомусь майдан не захотів (не зміг?) захистити свого «вождя». Що, слабкі в колінцях? Духу забракло? Воістину виходить: молодець — проти овець, проти ж молодця — і сам вівця. Треба ж десь показати, що рада Майдану — щось та значить! Не вийшло показати силу по захисту А. Міщука — нічого! Відіграємось на комусь іншому. На редакції «Подільських вістей», до прикладу.
Усе це сукупно дає нам підстави стверджувати, що ГО «Майдан» освятив рейдерське захоплення нашої редакції.
Перейшовши із громадянської площини і порушивши норми моралі, ця структура стала на бік підкилимних інтриганів і спритних ділків, фактично поставивши хрест на своїй політичній легітимності, яка і до того була під великим сумнівом.
Хто вибирав раду Майдану? На яких засадах і з якими правами? Чому про такі вибори не було повідомлень у ЗМІ, як того вимагає закон про публічний доступ до інформації? В чому полягають завдання, права і зобов’язання ГО «Майдан»?
Про методи діяльності цієї організації громадяни мали можливість спостерігати по телебаченню. Це — люстрація із кулаками, безпардонний і цинічний тиск на опонентів, хуліганство, залякування тощо.
Що стосується юридичної легітимності ГО «Майдан», то вона також відсутня. Де установчі документи, які регламентують діяльність цієї організації? Де вона прописана? Хто відповідає за вчинки її членів?  
На підставі яких нормативних документів вони втручаються у життя трудових колективів і здійснюють кадрові призначення? Хто і в який спосіб визначав, чи потрібна ця структура суспільству?
Хотілося б почути відповідь на ці питання або хоча б коментар від правоохоронних органів та головного управління юстиції у Хмельницькій області.
У нашій області є чимало відомих, шанованих і заслужених людей, які користуються загальною повагою за свої професійні і моральні якості. Конституція України надає механізми гуртування таких громадян у структури. Один із них — вибори депутатів різного рівня. Чому реальних авторитетів мають підміняти невідомі самозванці? Чому люди, які не читають нашу газету, беруться вирішувати її долю?