Курси валют

Не щастить сепаратистам із назвами. Десять років тому, коли вони галасували про створення Південно-Східної республіки, її відразу охрестили ПіСуаР. Нині об’єднання заколотників двох східних областей вже отримало «милозвучну» назву Лугандон. Як пам’ятається з дитинства: хороше місце Гондурасом не назвуть, а Донбас зараз аж ніяк не можна вважати комфортною точкою на мапі нашої держави ― має ймення таке «за заслуги». Що там робиться, ми можемо знати лише з екранів телевізорів, інтернет-сторінок, розповідей знайомих і друзів. І, якщо відверто, відомості доволі суперечливі: здається, ситуація дещо інакша, ніж показує ТБ. Але це тема окремої розмови, бо зараз йтиметься про життя сусідів Лугандону. Життя міста, яке встояло-захистилося від сепаратистських зазіхань ― Харкова, але яке географічно надто близько розташоване і від буремного регіону, і від агресивного сусіда.
Іноді однокласників розкидає доля доволі далеко. З часом дізнаєшся, що, виявляється, твій шкільний товариш ― вдалий бізнесмен на Слобожанщині. Також ― активний учасник харківського Майдану. А ще ― член Сьомої сотні київського Майдану. Нині встигає надавати допомогу українським військово-службовцям, які чатують в Ізюмі, на інших блок-постах півдня Харківщини, аби ця російська пошесть не вилізла з-за меж Донбасу на інші терени України. Однокласник погодився поговорити про ситуацію в Слобідській Україні, висвітлити своє бачення подій у Лугандоні.

— Олеже, яка наразі ситуація у Харкові?
― Я її назвав би стабільною та спокійною. Так, періодично якісь мітинги відбуваються, але на них збираються до сотні осіб. Окрім дідусів―бабусь, що ностальгують за радянськими часами, основні їхні учасники ― це люмпени, в яких не склалося життя. Або пролетаріат, в якого криза середнього віку, особи, що інакше не можуть проявити себе у житті. До таких збіговиськ у масштабах міста-мільйонника навіть ставитися серйозно не варто.
― Але ж пам’ятаю, ще кілька місяців тому у вас було дуже напружено. Якісь «тітушки» чи то місцеві бойовики з «Оплоту» жорстоко побили учасників української демонстрації. Чув, що ти теж ледь не став жертвою побиття. Де ці «колоради» поділися?
― А от немає їх. Дивно тобі? Тут треба дещо розібратися з харківськими подіями, настроями, діючими особами. Ти згадав «Оплот» ― це ж бойовики зі спортклубів, які готувалися для харківської влади ― Михайла Добкіна та Геннадія Кернеса. Вони підкорялися владі. А ще було бойове ядро з не місцевих. У нас же до Бєлгорода шістдесят кілометрів, то й завозилися з Росії найманці, які влаштовували колотнечу. Наразі росіян немає, а «Оплот» принишк. Я сказав би, що він тримається нейтралітету, а частково переїхав до Донбасу й вихлюпує свою ненависть там. Тому в нас і спокій наразі, усе контрольовано.
― Ти згадав, Олеже, про Добкіна―Кернеса (останнього поки що немає, про нього дещо пізніше). Вони для мене як єдине ціле. Яка їхня зараз позиція?
― Ти що, Костю, забув про єврейський фактор? Хто такі Михайло Маркович і Геннадій Адольфович на тлі Коломойського? Є ж банальна ієрархія, і у єврейському світі вона є. Коломойський завжди для них лідер, він просто на кілька щаблів вищий у цій ієрархії. А зараз і поготів. Він голова Дніпропетровщини, мабуть, найпотужнішого українського регіону, ще й цементує своїм впливом і зв’язками усі терени, на яких можлива російська агресія. Тобто південний схід України захищає він. Його вплив зараз вирішальний, тому без його згоди наші харківські владці й кроку не ступлять. Тим паче реальна влада вже ж не в Добкіна―Кернеса.
― А хто реальна влада у вас? Не номінальна, а фактична?
― Як хто? Аваков. Він же місцевий.
― Зрозуміло. Ми згадали Кернеса. Якась темна історія із замахом на нього: то снайпер, то автоматна черга. То бігав лісом, то катався на велосипеді. Що у вас говорять про цей випадок?
― Погоджуюся, що історія якась каламутна. Пам’ятаєш, казали, що поранення ледь не смертельне? Що шанси вижити у Кернеса мінімальні. Так от: у ті критичні дні, коли, здавалося б, вирішується питання життя―смерті, бачив його сина. Вигляд та поведінка аж ніяк не свідчили, що його батько за крок від потойбіччя. Так що уся ця історія викликає більше запитань, ніж має відповідей.
― Окрім ситуації у Харкові, Олеже, я хотів би поговорити про ваших сусідів ― Лугандон. Ти, знаю, їздиш на кордон із заколотниками...
― Так, ситуація на півдні області доволі напружена. Вже на кордоні з Донбасом, за Ізюмом, є така собі Кам’янка. Кілька блок-постів там є: купую та вожу хлопцям шкарпетки, білизну, біноклі. Відразу скажу, що із харчуванням та водою у воїнів усе гаразд, із бронежилетами також. Але неприємно там, вкрай небезпечно: бойовики нападають на колони, намагаються вилазити за межі Донбасу. Слов’янська та прилеглої місцевості, так здається, їм вже замало.
― Слухай, а чому вони так учепилися в Слов’янськ? Чому не Донецьк, не Луганськ стали опорною базою сепаратистів.
― По-перше, Слов’янськ стоїть на трасі Харків ― Ростов-на-Дону. Вони її, як кажуть військові, осідлали. Це абсолютно правильно зі стратегічної точки зору. По-друге, ти зверни увагу на назву міста. Для них це символічно: Слов’янськ, слов’яни. Саме тут вони створюють свій «русский мир». Бо що таке Харцизьк? Чи Торез? Чи Макіївка? Не промовисто ж. Слов’янськ для них ― це звучно. Та, що найважливіше, у Слов’янську і прилеглих територіях колосальні поклади сланцевого газу. Як і в Криму — на шельфі. Щоправда, там природний газ. От тому-то й тримаються сепаратисти Слов’янська, як вош кожуха.
― А чому їх ніяк звідти не виб’ють?
― Це треба було відразу робити. Коли тільки з’явилися озброєні люди. Їх були одиниці, нехай десятки. З автоматами, без важкої техніки. Тепер Слов’янськ ― це фортеця, облаштована, захищена. Бойовиків уже сотні, вони закріпилися, причому в школах, дитячих садках, житлових будинках. Як ти уявляєш, Костю, їх треба звідти викурювати? Щоб не постраждало цивільне населення. А ще й снайперські гнізда понатикали. Там же дуже багато фахівців своєї справи. А ще безліч місцевих люмпенів. Пам’ятаєш, я говорив про харківських. На Донбасі декласованих елементів значно більше, ніж на Слобожанщині ― так сталося історично, а ще криміналітет. Окрім того, усілякі козачки з Росії. Якісь кримчаки, чеченці. А ще шукачі пригод з усіх усюд сусідньої країни. Для них немає нічого святого, вони знайшли, де свою ницість проявити можна повною мірою. Вони окопалися, вже все ― треба проводити повномасштабну операцію. Необхідно відкривати гуманітарні коридори, аби вивести звідти населення і знищувати ворогів.
― Що, усе настільки серйозно?
— Так, наша область тримає на замку, як кажуть, кордон із Росією, а в Лугандоні на кордоні ж прохідний двір. Ти ж бачиш, скільки наволочі туди-сюди шастає безперешкодно, навіть Царьов приїхав, їхні мери усілякі також швендяють до Москви за вказівками і назад. Важка техніка, навіть танки до нас вільно в’їжджають. Треба вводити надзвичайний стан та давити їх. Бо спокою не буде ні в них, ні в нас, ні в усій Україні.