Того зимового вечора я місця не знаходив, чекаючи батька, який ще вдосвіта поїхав на базар у Проскурів з фурою дров, щоб виміняти їх на сіль. Вже давно смеркло, а його все не було.
І от, нарешті, почулося, як в двір заїхали сани, затупали коні, але затим попід вікнами, голосно розмовляючи, чомусь пройшла не одна, як очікувалось, людина. Це трохи стривожило. Відкрились двері і в світлицю, або, як у нас кажуть, «на хату», батько з сусідом внесли, тримаючи під пахви, якусь чужу з худющим, але несподівано червонястим обличчям жінку, позаду виринула маленька дівчинка в літньому пальтечку.
— Приїхали, — глибоко зітхнув батько, коли незнайому посадили на лаву, і він сів поряд.
Якщо коротко, то вийшла така історія. Батькові вдалось виміняти цілу торбинку солі і він вже зібрався їхати додому, задоволений вдалою «комерцією», — під час окупації не було де дістати ні солі, ні мила, ні сірників. Він вже, знявши з дишля опалку з оброком, загнуздав коней, раптом побачив групи якихось «неприкаяних» людей зовсім нетутешнього вигляду з клунками і з чемоданами. Вони покидали перон і розходились хто куди. Базарна площа тоді, як відомо, знаходилась поряд з вокзалом. Виявилось, що перед цим на станцію прибув товарняк зі сталінградськими біженцями. (Німці, щоб їм «не заважало» цивільне населення у фронтовій смузі, примусово відправляли його у свій тил, подалі на захід).
Батькові вже їхати додому, дорога-то не близька, але він не спішить і тут чує від приїжджих, що там у станційному залі залишилась їх вмираюча землячка Марія Карнаухова з маленькою дочкою — «бедная девочка останется, видимо, сиротой...»
Отаких «пасажирів» привіз із міста додому того вечора батько. Винуватим голосом він пояснював матері: «Я не міг дивитися, як вона конає, а мала притулилась до моєї руки і так тяжко ридає, бачу, люди стоять коло нас і втирають сльози. Я собі ніколи не простив би, якби не забрав їх».
Отож на нашу сім’ю випав великий клопіт. Виявилось, що у біженки жорстока простуда, якщо не пневмонія. Після теплого купелю в дубовому цебрі і перевдягання в материне спіднє, десь аж опівночі покликали сільського фельдшера Гляченка. Він поставив хворій банки, зробив натирання, а, поскільки в селі не було ніякої аптеки, то приписав різні напої з трав, які сам і приніс.
На перших порах Гляченко навідував хвору щодня, поки не спала температура. Та от мало-помалу жінка стала видужувати. Згодом вже могла без сторонньої допомоги сама злазити з печі і підніматись назад.
З перших днів я пробував звертатись до неї «тьотя Маруся», але вона різко перебила мене:
— Лучше зови меня «тетя Маша», а «Маруся» — это по-вашему, по-хохляцки.
Що ж, хай буде «Маша», раз це дуже «по-вашому», але ж пізніше, коли виріс, прочитав у Толстого, здається у «Войне и мире», вислів раз «княжна Маруся».
Чим далі, тим ставало очевидніше, що з нашими «пі-допічними» треба щось вирішувати — не можемо ж ми їх весь час тримати на своїй шиї. І батько йде до сільського старости Щура з проханням відвести їм пустуючу хату евакуйованого активіста Тимошина. Той погодився, щоправда для того, щоб можна було вселитись у те житло, довелося добре потрудитись на його ремонті.
І от настав «урочистий» день — у дворі стоїть запряжений віз і на нього складають різне збіжжя, як говориться, все, що «для дому і для сім’ї», «переселенцям» навіть подарували добротну гуньку, свого роду, шинель з домотканої шерсті. «Приданого» набралась ціла гора. Коли тьотя Маша та її маленька Даша зручно вмостились зверху, батько, посміхаючись, махнув віжками, і віз рушив із двору.
Нам стало легше, але мусили ще багато в чому опікуватись Карнауховими — прання білизни з використанням жлукта, забезпечення дровами, їх треба було заготовити в лісі, привезти в двір, порубати, а головне — город, який забирав багато сил у батьків, адже треба було трудитись ще й на власній садибі. Не зайвим буде згадати і те, що ми щовечора виділяли «сталінградкам» літровий казанок свіжого молока.
В березні, коли була звільнена наша територія, батько пішов на фронт. У великій тузі і тривозі за рідною людиною минуло зо два тижні, поки ми одержали перший лист. В кінці листа після щирих поклонів усім своїм він додав: «Передайте привіт нашим сталінградкам Марії Андріївні і маленькій Даші. Як вони там?»
Наступного дня, прямо зранку, я поспішив з цим листом до Карнаухових. Проте їх вдома не було, хоч колодка на клямці висіла, але не замкнена на ключ. «Ага, подумалось, десь вони близько, зачекаю». Проте дещо здалось підозрілим — відкриті двері в погріб, у дворі нема курей, з усіх вікон чомусь зняті занавіски. З незрозумілим хвилюванням знімаю колодку і заходжу в хату. Відразу стало видно, що з неї вибрались, причому з якимось поспіхом, нашвидку.
Вийшовши на вулицю, побачив у дворі навпроти сусідку і від неї дізнався, що наші «сталінградки» вчора виїхали «прямим ходом» у своє місто над Волгою. Порозпродували кому попало бараболю, курей і раненько з Васею-поштарем, на його підводі відправились на станцію.
— А ви що, хіба не знали, що вони виїхали? — здивувалася сусідка. — І навіть не попрощались? Ну й безсовісні! Всі ж знають, що ви спасли їх.
Ми чекали і чекали, що вони все-таки нам напишуть — мало яка причина раптово зірвала їх у дорогу, але проходив місяць за місяцем і нічого не було. «Бог їм суддя», — прокоментував незрозумілу поведінку росіянок батько, коли повернувся з фронту, нема, мовляв, чому дивуватись — то такий народ. Хоч, правду кажучи, дуже хочеться знати, як їм, бідним, зараз живеться.
На жаль, тато недовго прожив на цьому світі. Влітку сорок сьомого року він загинув від удару блискавки під час польових робіт. Кажуть, що в такий спосіб Бог забирає до себе праведних.
Отож «вони і ми». Нині, коли ціною невинно пролитої української крові розвіяний міф про так зване братерство двох наших народів, відкрилося справжнє шовіністичне обличчя нашої північної сусідки, яка вбила собі в голову, що історично Україна — це її частина, її «околиця». Все це, як відомо, тягнеться з глибини століть. Чого тільки не доводиться чути і спостерігати вже і на моїм віку.
Читаю в «Літературній Україні». Пише ветеран війни з Донецька. Вранці на тролейбусній зупинці розмовляють двоє з виду моїх ровесників і один з них обурюється тим, що вчора дивився по телевізору фільм, а внизу екрана подавали титри українською мовою. Я взяв і втрутився, кажу, що, мовляв, тут поганого, якщо вам не подобається, то дивіться собі і не звертайте увагу на ті рядки. «Смотри, — кивнув на мене той, — такого и расстрелять не жалко». — «Що ж це робиться, люди добрі? — з болем запитує читач. — За що вони нас, українців, так ненавидять? Що ми їм поганого зробили?»
А з якою звіриною злобою ті сепаратисти, як показує телебачення, шматують і топчуть наш прапор! Це вам нічого не нагадує? І взагалі нині, як бачимо, спроба підняти там наше національне знамено може коштувати і життя.
З Москви показують матч боксерів Володимира Кличка і Олександра Повєткіна. Кожен, хто дивився цей репортаж, певно теж чув, як із залу підтримували свого: «Саша, бей хохла!, а з іншого кінця: «Саша, отбей ему почки!» І ніяка тобі їхня «хвалена» поліція не затримує хуліганів, ніхто не реагує на хамство.
Або взяти таку «дрібничку». В їхніх ЗМІ ви всюди зустрінете «на Украине», а не «в Украине», мовляв, це не країна, держава, а всього-на-всього територія. І це при тім, що, як стверджують лінгвісти, ніякої норми вживати по-російськи «на Украине» не існує. Просто є нагода зайвий раз принизити «этих хохлов». Як не раз вже говорено, в пресі і на телеканалах України засилля російської, але їм подавай «второй государственный». Якщо у нас АТО — антитерористична операція, то у них вона «карательная». Під час одного з боїв під Слов’янськом в ефірі звучить команда якогось вояка-сепаратиста: «Даю тебе координат — там слышу в том квадрате украинскую речь — накрой их».
Словом, такого чорного фактажу зараз «за голову взятись», але, слава Богу, є протилежні приклади російського ставлення до нас. Це, насамперед, відкритий лист-протест групи їхніх діячів різних галузей проти військової антиукраїнської агресії Росії, гнівний голос російської правозахисниці Валерії Новодворської, яка назвала російську армію злочинною. Або взяти письменника Вік-
тора Єрофеєва і його роман «Енциклопедія російської душі», де він «живого місця» не залишає від своїх співвітчизників, за що група московських професорів подала його до суду. А петербурзька письменниця Тетяна Яковлева небачено вознесла нашого Мазепу, схиляючись перед його мудрим і героїчним образом.
І, нарешті, остання інформація для роздумів — в бою з сепаратистами героїчно загинув майор наших прикордонних військ росіянин Микола Козлов. Він взяв у руки зброю, щоб захищати від ворогів Україну, яка стала Батьківщиною його трьом дітям.
Поки що таких порядних, світлих і мудрих людей в Росії мало.
Gismeteo 
