Щороку 1 травня наша родина зустрічала у Санкт-Петербурзі. Цього дня дядько з Пітера святкує день народження. Хоча народився і виріс на Дунаєвеччині, вже майже півстоліття мешкає у північній столиці Росії. Тож приїзду земляків завжди щиро радів. От і цьогоріч запросив на гостини. Вже й ресторан замовив, квитки у театр придбав, гостей запросив поспілкуватися з українцями…
Як і годиться, ми купили зо два кілограма найкращого сальця, кільце домашньої ковбаси, з ароматом димку баличок. А ще ― замовили домашнього торта на три кілограми. З горішками, як любить ювіляр. Адже святкувати мав 75-річчя. І поїхали. Втрьох ― я, чоловік і старший син. Як завжди, автомобілем. Порахували, що так набагато дешевше. Перевізники на бусах правлять по 1600 гривень з чоловіка. Залізницею ― на сотню менше. А літаком ― надто дорого.
Маршрут до кордону з Білорусією цього разу змінили. До Овруча вирішили їхати через Житомир. На зо два десятки кілометрів довше, проте дорога справді набагато краща, ніж через Шепетівку, Новоград-Волинський… Пам’ятаю, що отих 350 кілометрів якось їхали сім годин. Жах, а не до-рога!
Український кордон перетнули хвилин за п’ятнадцять. Білоруський ― трохи довше через заповнення необхідних паперів. А далі ― насолоджувалися подорожжю. Язик не повертається сказати, що ми їхали: машина наче летіла над ідеальним асфальтом. Руль повертали хіба що на поворотах. Проте цьогоріч у Білорусі на нас чекала і прикра несподіванка: якщо минулі роки на їхніх заправках заправляли за будь-яку валюту (долари, євро, російські та білоруські рублі), то нині без тамтешніх «зайчиків» вам і грама пального не заллють. Тож, якщо їх не маєте, а місцеві банки зачинені, то, як то кажуть, співайте кукуріку-ку-ку-ку. Частину рублів поміняли на кордоні, ще частину — в місті Бобруйську в продавчині з приватної ятки. Розрахували тих «зайчиків», щоб вистачило на пальне до Росії. Там вже мали заправитися за російські рублі.
Могильов, Орша, Вітебськ… О 23.30 побачили знак «Вас вітає Російська Федерація». У цій глибинці за невеличким білоруським селом і кордону ніколи не було. Так, якісь бетонні плити самотньо тулилися обіч дороги… Аж раптом ― «Стой, кто идёт!?» Точніше, їде. Російський прикордонник попросив паспорти. З ними пішов у будку та пропав хвилин на п’ятнадцять. А коли повернувся, ошелешив словами: «Въезд в Российскую Федерацию вам запрещён». Чому? «По обоюдному соглашению наших стран, пересекать границу можна только между Украиной и Россией». Але ж через білорусько-український кордон пропускають чимало росіян. Самі були свідками. «Нас это не касается… Здесь вы точно не проедете. А если я вас пропущу, то на расстоянии 60 километров стоят посты полиции. Они всё равно остановят, отвезут в участок, оформят и отправят обратно…». Жодні аргументи та пояснення, навіть торт із ювілейним написом не вплинули на його рішення. Попросила показати документ, який забороняє нам в’їзд до Росії. Прикордонник довго шукав, дзвонив, радився... Врешті сказав, що в нього паперу немає і порадив нам знайти документ в Інтернеті.
Розвернулися, проїхали з кілометр. Тож нас наздогнала якась іномарка та, мигнувши фарами, дала знак зупинитися. Виявилося, спритники заробляють на тому, що допомагають таким, як ми, перетнути кордон в іншому місці — лісами. За це просили чотири тисячі російських рублів. Мовляв, виведуть аж за поліцаями. Їхня розмова явно нагадувала блатняцький жаргон. Порадившись, вирішили не піддаватися спокусі, тим більше надворі була глупа ніч. Уява не дрімала — у невідомому місці, лісі, оточеному болотами, залишитися без машини, документів, грошей (аби ще живими зосталися) — не дуже обнадійлива перспектива. До того ж, якщо поліція таки впіймає, не факт, що не відберуть усе та не депортують до Білорусі. А там, як бомжі, чекай з моря погоди…
Дякувати Богові, що у гаманці була кредитка. Завдяки їй змогли отримати пальне на зворотний шлях та поласувати білоруськими сирками, морозивом, шоколадом та іншими смаколиками.
А місцевий поліцейський, який зупинив наше авто, дізнавшись, що нас не пропустили москалі, заявив: «Вы езжайте, где три сестры соединяются: Россия, Украина и Белоруссия. Туда 400 километров. Там должны пропустить». Людина свято вірить у «сестерську» любов. І байдуже, що одна з них, як мовиться, у короні, друга — у поклоні, а третя — у немилості. Просять у старшенької дозволу переночувати… «И что вы там такое в Украине творите, что покоя от вас всё нету…», — спересердя запитав білорус. На ці слова мій чоловік порадив поліцаю ще більше дивитися і слухати російської пропаганди… Розумного діалогу і близько не передбачалося.
На білорусько-українському кордоні ми ще раз пересвідчилися, що росіяни безперешкодно проїжджали у нашу країну. Жодної машини не повернули. Де ж правда? Можливо, саме через таку одвічну нашу гостинність та лояльність і маємо нині купу проблем? Варто замисли-тися.
І наостанок: білоруські прикордонники порадили нам не журитися — хоч паспорти вціліли. Адже, як вони стверджували, вже не раз російські прикордонники рвали документи українцям. Отож дякуємо москалям і на тому.
А до Росії ми — більше ні ногою. Є дуже багато цікавих і цивілізованих країн у світі, де, переконана, українцям будуть раді.
Gismeteo 
