Наче ще зовсім недавно ми говорили з ним, що про такий талант господаря варто писати в газеті. Коли роздивлялися на телефонних знімках упорядкований і зариблений ним ставок, зроблену ним альтанку, встелену бруківку, висаджений сад, квітники, змайстрований фонтанчик, що став справжньою окрасою подвір’я, ніхто не стримував захоплення: мабуть, немає такої роботи, якої б ти не освоїв! А він, посміхаючись, казав, що для затишку та радості рідних готовий гори вернути.
Тож газетний матеріал про Едуарда Садомського, поза всяким сумнівом, був би сповнений оптимізму, життєрадісності, багатий на жарти, які завжди впліталися в розмову з ним. І, звісно, запитали б про ідеї, які щораз народжувалися в його думках. І про традицію відкривати весну в рідній Коритній, на що ж завжди очікували сусіди, друзі, добрі знайомі. Його позитивна енергія завжди вихлюпувалася на інших, живила кожного співрозмовника. Недаремно в Едуарда було стільки знайомих. Не один раз прийняв запрошення бути хрещеним батьком. Для багатьох-багатьох людей він був «своїм», справжнім, тим, хто за будь-яких обставин допоможе, виручить, підтримає.
Та нині про чудову людину, господаря, вірного друга, про неймовірно турботливого і люблячого батька, про чоловіка нашої подруги, колеги, журналістки «Подільських вістей» Лесі Садомської не можемо говорити без сліз.
Не можна дібрати слів, які хоча б на мить пригасили біль рідних через невідворотне...
Вже наступного дня з початку війни він поспішив до військкомату, щоб записатися добровольцем на фронт. Колишній десантник, справжній чоловік, не міг залишатися байдужим. І ні сльози, ні вмовляння рідних не спинили б його. Про свій намір насамперед сказав Богдані, щоб підготувала маму. Знав, що у характері старшої доньки стільки притаманних йому рис. Це він навчав її водити автомобіль, навчав грі на гітарі та улюблених пісень про десантників, це з нею поїхав у Вінницю, щоб разом здійснити стрибок із парашутом. Чимало прекрасних моментів знову і знову зринають у пам’яті. Занурений у роботу, він все ж намагався викроїти хвилю, аби на день-два гайнути в гори, відвідати святі місця Хмельниччини, або ж — спробувати найсмачнішої кави за містом. У цих миттєвостях сімейної радості плелося мереживо великої любові до найрідніших.
Хоча йому самому так бракувало батьківської любові, адже тато залишив їх із мамою, коли Едуарду виповнилося лише три місяці. Кликав дружину в росію, а вона нізащо не хотіла полишати село — тут моє коріння, казала. Оце тяжіння до рідної землі передалося й Едуарду. А щастям, казав він не раз, Господь його не обділив. Воно — у донечках, які завжди були для нього найбільшою втіхою, надією, натхненням. Молодшій Віталінці тато щоразу присвячував свої авторські кумедні віршики. І так радів, коли бачив на її личку усмішку. Заради таких дитячих усмішок, заради світлих мрій своїх найдорожчих він і пішов воювати...
Рано-вранці 4 квітня зателефонував дружині, поспіхом сказав, що в них поки все добре, щоб не переживали і що подзвонить ввечері. Насправді поблизу села Бражківка Ізюмського району на Харківщині в ті дні бійці третьої окремої танкової бригади, в якій головний сержант Едуард Садомський служив розвідником, опинилися не просто в гарячій точці, а посеред справжнього пекла. Увечері дзвінка не було. І Леся до ранку не зімкнула очей. Не задзвонив телефон і на ранок наступного дня. А по обіді посильний приніс повідомлення, від якого потемніло в очах, і з яким неймовірний крик злетів до самого неба.
Тієї ночі молодшій Віталіні насниться батько з перев’язаним ребром. І вона дзвонитиме з-за кордону, куди відправили її разом з іншими дітьми, все допитуючись, чи живий. Доня купить для татка футболку його улюбленого кольору з надією, що він зрадіє її подарунку. Всю дорогу додому сподіватиметься, що лише поранений, що не загинув. А дружина, не знаходячи місця від горя, катуватиме себе думкою, може, не витримав бронежилет, який купили, збираючи Едуарда на війну. А може, все через те, що не вдалося знайти тепловізор, про який просили бійці... А може, не він?!
«Між татовим «ніхто, крім нас» і офіційним «загинув під час бойового завдання» пролягла межа ненависті. Для більшості це — сумна звістка, оновлення статистики. Для мене — втрата частини самої себе. Для більшості він став Героєм України. Для мене він був Героєм все життя. Для більшості я тепер «донька Героя». Насправді ж так звучить «напівсирота». Я більше ніколи на «Я люблю тебе» не почую звичне: «А я тебе сильніше». Тепер кожне заплановане з ним на «після Перемоги» для мене змінилося на «ніколи», — напише у своїй сторінці Фейсбук Богдана Садомська після втрати батька.
І нехай впаде на голови сатанинської московської потвори ненависть усіх дітей, онуків, пра-пра-правнуків, яких спіткало таке горе, ненависть усіх українців.
Із 48-річним Едуардом Садомським прощалися земляки в його рідному селі Коритна, в Ярмолинцях, у Хмельницькому. Поховали нашого Захисника на Алеї Слави на кладовищі мікрорайону Ракове в Хмельницькому. Щодня сюди приходять друзі, побратими, знайомі віддати шану людині, яку Всевишній обдарував багатьма талантами, а головне — наділив великим серцем, яке так вболівало за всіх, кого знав.
Там, під небесним куполом, наш дорогий Воїне Добра і Світла, у твоєму вічному польоті нехай знайдуться тисячі причин для радості твоїй душі. За дітей. За дім. За Україну. Яка обов’язково віддячить тобі Перемогою, а ми — доброю пам’яттю та щирою молитвою.
Gismeteo 
