Під час чергового відрядження в Славуту зустрілися з Людмилою Васильєвою — дівчиною-волонтером. Цікавилася її роботою, особистим життям. Але відповідь мене приголомшила: «Мій коханий — «айдарівець». Він зараз на війні. Ми познайомилися під час моєї поїздки в зону АТО». Я попросила Людмилу розповісти про цю історію детальніше.
— Кохання для мене — складна річ. Мала невдалий досвід подружнього життя, який закінчився розлученням. Працюю на трьох роботах, одна з яких — волонтерство. Під час чергової поїздки на схід, я опинилася в компанії бійців батальйону «Айдар». Прийняли нас тепло: сиділи, розмовляли. В якусь мить я відчула на собі уважний погляд одного з бійців. Зав’язалася розмова. Саме тоді я дізналася, що його звуть Ігор. Але мене шокувало, коли він сказав, що знає мене і пам’ятає моє обличчя. Я заперечила, адже я його не пам’ятаю. Тоді Ігор розповів, що навчався у тому ж університеті, що і я. Що бував на Майдані біля наметів славутчан, — де я ж також була! Можливо, саме тоді, коли я пригощала майданівців чаєм або супом, він мене і побачив. Хоча сама в цьому й досі не впевнена, але вірю йому на слово. Потім ми обмінялися телефонними номерами. Я передала «айдарівцям» подарунки, які привезла зі Славути, і він поїхав.
Наступного дня Ігор мені зателефонував. Розмова була легкою і невимушеною. Ми знайшли багато спільних тем для спілкування. Потім він почав дзвонити частіше. А коли з певних причин не міг цього робити, я нервувала і відчувала, що мені його бракує.
Я — активістка, і таким повинен бути мій коханий: патріотом, цілеспрямованим, рішучим та мужнім. Ігор саме такий. Одного вечора ми зізналися одне одному у коханні…
Ось уже тиждень, як він через постійні обстріли на передовій не може мені зателефонувати. Але я чекаю на нього, і вірю, що все буде гаразд. Мені б дуже хотілося спробувати побудувати наше спільне майбутнє. Адже я усім серцем відчуваю, що він саме той, хто мені потрібен.
Gismeteo 
