На майдані Незалежності у Красилові на місці знесеного пам’ятника Леніну нині виграє барвами веселки фонтан, який вже встигла облюбувати малеча. По його периметру зеленіє молодий сквер — зразок сучасного ландшафтного дизайну. Таке враження, що і фонтан, і скверик тут існують давним-давно, і навіть забулося, що іще торік тут височів гранітний вождь російської революції.
Фонтан на «ленінському» місті — то подарунок красилівчанам від депутатів міської ради та громадських активістів під керівництвом тодішнього міського голови Ніли Островської. А три місяці тому Ніла Василівна очолила Красилівську райдержадміністрацію. Їй випало бути першою жінкою-очільником району. А в березні цього року Президент України саме її призначив заступником представника України в Палаті місцевих влад Конгресу Ради Європи. Вона легка і щира в спілкуванні, і цим ламає стереотипи провінційної «залізної леді».
— Ніло Василівно, як з’явилася ідея з облаштуванням фонтану?
— Саме на місці пам’ятника Леніну раніше, ще до нього, також були фонтан і сквер. У мене навіть збереглась дитяча фотографія у колишньому сквері. І ось все повернулося. Допомогли наші промислові підприємства та приватні підприємці, фактично це — народний сквер і фонтан, бо з міського бюджету на все витрачено близько 500 тисяч гривень. Решту додали красилівчани. І це — результат співпраці з громадою.
— Який сектор життя району нині вимагає найбільшої відповідальності: економіка, село, соціальний спектр?
— Так, зараз найголовніше завдання — реформа місцевого самоврядування. А це, насамперед, робота з людьми. Справді, потрібно багато спілкуватися, вислуховувати кожного, роз’яснювати, допомагати вирішувати наболіле. Ми практично кожного дня виїжджаємо у села, на збори громад. На тему необхідності адмінреформи можна говорити дуже довго, тому що вона включає дуже багато аспектів нашого життя. Та, коли коротко, хочу процитувати слова Президента: «Хочеш жити як зараз, — не об’єднуйся. Але будеш збирати з села 100-200 тисяч гривень річного бюджету, і цього вистачить лише на те, щоб утримувати сільського голову. Ніяких змін не відбудеться». Зараз держава дає шанс отримати позитивні зміни на селі.
— У чому полягає цей шанс?
— У створенні спроможної громади. Центральна влада передає основні повноваження на місця, в регіони, які будуть розпоряджатися бюджетом, майном, землею. Найболючіше питання — земля. Держкомзем на свій розсуд виділяє землі, які не входять в межі населених пунктів. Люди переважно навіть не знають, кому ті землі видаються. Потім «випливає»: ага, це якийсь приватний власник, чужинець, якого вперше у селі бачать. Ми повинні зараз змінювати цю ситуацію, змінювати країну. І головне — почати, нарешті, з себе: працювати чесно, не брати, не давати хабарів. І тут не потрібно вигадувати нові рецепти, а жити за Божими заповідями. І потрібно довіряти людям, поважати їх. Адже люди не хочуть багато: просять, щоб була дорога до села, щоб працював ФАП, щоб автобус заїжджав у село. Це все, по суті, елементарне! Буде дорога, належне пасажирське сполучення — люди зможуть за будь-якої погоди діставатися до міста, молодь — працевлаштуватися, адже у Красилові працюють підприємства, великої проблеми з безробіттям немає. Тому вкрай потрібні якісні дороги: у нас є села за 5-7 кілометрів від райцентру, а добиратись треба по півгодини по ямах та вибоїнах. Ми маємо приклад Польщі, де відбулась адміністративна реформа, і поляки давно нас випередили, хоча були в гіршій ситуації, ніж ми.
— Село стурбоване й іншою проблемою: закриттям сільських шкіл...
— Я переконана, що в питаннях оптимізації сільської освіти на першому плані має бути не економічна доцільність, хоча це важливий момент, а насамперед — освітня. Всі чудово розуміють, що клас, у якому навчається один, двоє, троє учнів, не може бути повноцінним навчальним колективом, і про якість навчання важко говорити, хоча й у маленьких школах є дуже обдаровані діти. Але розкрити свій потенціал вони зможуть повноцінно у повнокомплектній школі, у колективі, який є конкурентним в плані освіти, де є мультимедійні класи, розвиваючі гуртки, секції. Ми бачимо й результати ЗНО — вони залишають бажати кращого. Найнижчі вони саме по малокомплектних школах.
— Ви багато працюєте з волонтерами, війна взагалі змінила людей, змінила наше ставлення до благодійності. Як допомагаєте нашим воїнам?
— Справді, відкрилась нова якість людей: безвідмовно допомагають усі, чим можуть. Продуктами харчування, коштами. З початку бойових дій майже кожних два тижні з Красилова вирушає бус з гуманітарним вантажем на схід. Цим опікується депутат міської ради Валерій Лобов, який знає, де яка військова частина розміщена, що потрібно везти. Ми єдині і в горі — взимку на сході загинув 23-річний мешканець Красилова Петро Шемчук, командир танкового взводу. У зимовий холодний вечір, коли доставили його тіло, майже всі красилівчани вийшли на вулиці, по яких везли нашого героя. Тисячі людей з свічками — навколішки, зі сльозами на очах. Оцей дух спільноти, патріотизму мене тоді неймовірно вразив. Таки наш народ непереможний…
— Яка ваша мрія?
— Якщо конкретно, то це, швидше, мета: зробити до сіл нормальні, якісні дороги, провести на всі сільські вулиці світло. Я тривалий час працювала на виборній посаді, і оцінювала кошти бюджету як кошти громади, яка мене найняла менеджером, щоб ці кошти використовувалися з користю для громади. Потрібно було знайти найефективнішого підрядника, закупити якісні і дешевші матеріали і т. д. Ми, практично, за дуже незначні кошти робили в місті дуже багато корисного для людей. Просто треба пам’ятати, що бюджетні гроші — це народні гроші. І це не лише моя позиція, це — солідарний принцип роботи всієї нашої команди.
— З якими відчуттями йшли на нову посаду — з рідної мерії?
— Знаєте, коли прийшла в райдержадміністрацію, то інколи було відчуття, що я зрадила рідну красилівську громаду, свою попередню команду. Мене обрали — а я не дійшла до фінішу. І досі, оцих три перших місяці на новій посаді, як можу, продовжую об’єднувати обов’язки міського голови з обов’язками голови РДА. І я вдячна, що люди мене сприйняли, зрозуміли, бо я до своїх нових обов’язків поставилася, як солдат, якому вручено повістку. Я повинна служити, це — моя лінія фронту. І якщо кожного ранку біля мого кабінету стільки людей, що й пройти важко, розумію: я можу і мушу вирішити питання, з яким люди йдуть до влади.
Gismeteo 
