Уже роки триває боротьба родини Мельників з села Нестерівці Дунаєвецького району за клаптик землі, менше десяти соток із сусідами — Білими. На жаль, сільська рада не змогла знайти прийнятного для обох сторін рішення, і ситуація зайшла в глухий кут.
Відчуття несправедливості
Оксана і Олександр Мельники — чудова подружня пара. Ось тільки життя їхнє складне, кожен день доводиться боротись із труднощами. Що зараз можна дозволити собі на жалюгідну пенсію за інвалідністю? А нічого! Тільки важка сільська праця забезпечує людям сяке-таке існування. Олександр — інвалід першої групи і змушений пересуватись на старому-престарому візку. Та попри це, вправно допомагає дружині по господарству: косить траву, годує птицю, водить і сам лагодить старенького автомобіля. Основний тягар по господарству випадає на плечі Оксани, інваліда третьої групи.
Жінка розповідає: «Ще в 2002 році тітка подарувала мені будинок, у якому зараз живемо. Тут до нас ніхто не мешкав аж 17 років. Зарості були страшенні, довелось чимало попрацювати, щоб все довести до ладу. Сусіди мали свої плани на цю територію, тому неоднозначно сприйняли наш переїзд сюди.
Раніше я жила з батьками, але тут нам з чоловіком комфортніше. Є кращі умови, садочок, подвір’я, зробили під’їзд до будинку, щоб на колясці можна було заїхати. Частина землі, за яку боремося, стала спірною. Сусідка сказала, що то її земля і я повірила на слово. Коли задумались про приватизацію і почали перевіряти межі господарства, виявилося, що ця територія і моя, і не моя. Цей клаптик землі належав колишнім хазяям господарства, але фактично не приписаний до загальної площі. Для того, щоб його включити до нашої території, мені порадили звертатися до суду. Але як можемо вирішити це питання в судовому порядку, якщо немає чітко встановлених меж господарства? Це — компетенція сільради. У нашій багаторічній боротьбі з сусідами були й запеклі моменти. Якось сусід хотів заорати той шмат землі трактором. Ми цього не дозволили, навіть викликали міліцію. Міліціонери приїхали аж з обласного центру, бо місцеві правоохоронці вже сахаються від нас і не хочуть реагувати. Тоді ж, за фактом перевірки скарги, правоохоронці рекомендували звернутись до землевпорядника — сільради. На тому і все.
Сільська рада ще раніше по-своєму «вирішила» проблему. Створили комісію, яка навіть на земельну ділянку не виходила. Намалювали загальний розподіл, поділивши спірну територію між нами і сусідами навпіл. Те рішення нам дали без підписів і печатки. Документ не мав ніякої юридичної сили. Тільки через два роки на ньому з’явилася печатка».
«Коли приймалося рішення про спірну територію, ми тоді викликали Віктора Кріля, поручителя тітки, яка подарувала Оксані хату. Він попросив підняти поземельні книги і чітко встановити межі господарств. Але його обманули, сказавши, що книг нема і вони взагалі не дійсні», — скрушно хитає головою Олександр Мельник.
«Але виявилось, що книги є, — продовжує Оксана Миколаївна. — Коли ми добилися, щоб їх нам показали, то виявилося, що на нашій території значиться 50 соток. Але на господарстві є два номери. А от таємничого номера нам відкривати і показувати не хочуть».
Коли «по-братськи» не спрацьовує
Десять соток суперечливої землі раніше обробляла зовсім інша людина. Згідно з документами, які надає сільська рада, чіткого походження цієї землі встановити не можна. А дані поземельних книг не дають додаткової інформації, окрім тієї, яка стосується господарств Мельників і Білих. В даному випадку в 2010 році Нестеровецька сільська рада, вирішуючи земельний спір, опиралась на наказ Держкомзему №376, який зазначає, що розподіл спірної земельної ділянки без можливості документального встановлення меж господарств, відбувається поділом навпіл. Що, власне сільська рада і зробила.
Начебто, рішення зрозуміле, поділити навпіл спірну територію. Сільська рада діяла згідно з інструкцією, яка передбачена в таких випадках, але тим самим створила такий прецедент, котрий з’їдає нерви людей і наступних керманичів села.
Невдала спроба примирення
Родина Білих, що є родичами Мельників, — велика, працьовита. Мають гарне господарство, обробляють багато землі. Як кажуть, і слава Богу, коли у людей є сили та наснага трудитися. Якщо судити суто з людської точки зору, то родина Білих мала б зрозуміти своїх сусідів і родичів і поступитись нещасними п’ятьма сотками землі. Голова господарства Іван Білий каже, що ніколи не поступиться шматком землі біля хати, і що обробляв цю ділянку ще до того, як сюди переїхали Мельники.
Я за редакційним дорученням приїхав в село на запрошення голови сільради Ольги Пещанюк, для того щоб разом з усіма сторонами обговорити можливості виходу з ситуації. На зустрічі з Білими і Мельниками конструктиву було небагато. Ця земельна суперечка настілки озлобила людей, що краще на шпальтах газети не передавати усі ті «люб’язності», якими сусіди обмінялись в очі й позаочі.
У ході обговорення і після нього в індивідуальних бесідах, намагався схилити сусідів до думки щодо «лінії розмежування». В даному випадку справу потрібно доводити до міцного паркану, який стане символом перемир’я і врегулювання. Домовились про те, що землевпорядник з сільради ще раз проведе обміри ділянок і покаже людям межу, яка розділяє їхні володіння. Незабаром сусіди обопільно мали б почати зводити паркан. Спроможність домовитися хоча б у цьому одному питанні стала б надією на можливість закінчення конфлікту.
І Мельники, і Білі відверто зізнаються, що втомились від постійної ворожнечі. Ідея проведення повторних обмірів і будівництва паркану сподобалась обом родинам. Це стало стриманим оптимізмом, що ситуація може завершитись в такому варіанті. Але ніхто не дав згоди на написання заяви до сільради щодо обмірів. Розв’язки не сталося, ідея померла.
А може, все-таки — ні? Може, родичі без суду розділять землю і нарешті стануть добрими сусідами?
Gismeteo 
