Взагалі-то, у цій галузі, а мова про перевезення пасажирів залізницею, головними мали би бути люди. Водночас зі зміною тарифів (варто наголосити, що ціна квитків на потяги у нас постійно зростає), хотілося б, аби поліпшувалася якість обслуговування, удосконалювався сервіс, тобто — усе працювало для зручності та комфорту тих же пасажирів. Та на Хмельницькому залізничному вокзалі, схоже, дотримуються іншої думки. Довелося переконатися у цьому на власному досвіді. І неодноразово.
Скажімо, в жодній касі вокзалу ви не розрахуєтеся платіжною карткою. Бо, виявляється, тут встановлено лише один термінал, та й той не працює.
Та це дрібниця у порівнянні з іншою проблемою. Отож, якщо ваш виїзд планується пізніше, ніж за добу, тоді ласкаво просимо до зали попереднього продажу квитків. А там функціонує лише дві каси. Одна для пільгових категорій — інвалідів, працівників залізниці та військовослужбовців. І лише одна, номер вісім, — для всієї решти пасажирів. Ба більше. В останньої, такої затребуваної, надто влітку, ще й дивний розклад роботи. Скажімо, саме у годину пік — в обідню перерву, з 13.00 до 14.00 (адже багато з працюючих може вибігти за квиточком саме о цій порі) — тут також зачинено. Після двадцятої вечора, тобто — після роботи для тих, хто цілий день зайнятий на місці своєї безпосередньої праці, вже нічого сюди потикатися — усе на замку.
Але й ближче до тринадцятої та по чотирнадцятій я також не радила б навіду-ватися до цієї зали. Бо хіба добряче попсуєте собі нерви. Кілька днів поспіль я ставала свідком того, що творилося тут в обідню пору. Усі пасажири (і старики, і немічні, і з дітками, і чоловік на милицях у камуфляжній формі, і хлопці, котрі їхали воювати на схід, і всі решта бажаючих заздалегідь придбати квиток на потяг вишикувалися в одну — довжелезну! — чергу до пільгової каси. Спека. Неспокій. Сварки. Інколи доходило до штовханини.
Тим часом у сусідній залі — так званого добового продажу квитків — порожньо.
Вперше побачивши таку ситуацію, спробувала розібратися у її причинах. Спочатку звертаюся до чергового по вокзалу. Бейджика у нього не було, представитися він не захотів, тому й прізвища “чоловіка у формі при погонах” не дізналися. Але він зарадив проблемі хіба тим, що наказав касирові сьомої каси обслуговувати лише пільговиків, а на обурення решти пасажирів лише тільки зауважив, що, мовляв, завтра ще й цю касу закриють, бо у них скорочення.
Підіймаюся у приймальню. Там по телефону розшукали завідуючу касами Наталію Ноль, яка, власне, і відповідає за цей напрям роботи. Попервах вона навіть не хотіла визнавати існування порушеної проблеми, досі ніхто не скаржився. Коли ж я запропонувала спуститися “згори”, зайти до зали попереднього продажу квитків та поспілкуватися зі втомленими (авжеж, дехто з пасажирів стверджував, що вже третю годину стоїть у черзі!) та розлюченими людьми, пані Наталя погодилася. Щоправда дорогою намагалася переконати мене у безвиході, повторюючи ту ж фразу колеги про скорочення.
— Ви така інтєрєсна, що ж мені з вулиці продавця взяти? — роздратовано кинула мені.
— Чому ж з вулиці, Наталіє Олександрівно? Зателефонуйте, приміром, до своїх колег у сусідні області (у декого з них, до речі, явно більший пасажиропотік) і поспитайте, як там вирішують подібні питання.
Після цього розмова відразу перейшла в конструктивне русло. А ще за кілька хвилин проблему взагалі було знято. Виявляється, і каси, чомусь обізвані у Хмельницькому ДОБОВИМИ, повинні продавати попередні квитки на будь-який день! Звісно, вони передусім обслуговують пасажирів, котрі мають намір сісти на найближчий потяг.
Отож, черга миттєво “розсіялася” у дві зали до кількох віконець. Я попросила, аби над касами попереднього продажу почепили ще й оголошення про обслуговування охочих заздалегідь придбати квитки через каси сусідньої зали, аби, принаймні, люди про це знали. А завідуюча касами ще раз довела до відома функціональні обов’язки своїм підлеглим. І на цьому, здавалося б, можна було поставити крапку.
Аж ні. Через кілька днів (знову як на те — в обідню пору) потрапляю на вокзал і застаю аналогічну картину: черга у залі попереднього продажу аж до вхідних дверей! Починаю розмовляти з людьми, які в обуренні не добирають слів. Фотографую пасажирів. Касир пільгової каси, якій доводиться, так би мовити, тримати удар за всіх, лише знизує плечима. Кажу, що у сусідній залі ні душі, ходіть туди. На що мені кілька чоловік з черги відказують, що їх звідти спрямували сюди. Ольгу Фалюш, до прикладу, двічі не захотіли там обслужити. Коли ж ми з нею та ще кількома пасажирами підійшли туди, я також сфотографувала і це публічне порожнє місце і, увімкнувши диктофон, попросила працівницю першої каси відповісти, чому вона не обслуговує пасажирів? Та касирка лише висварилася на мене, сказавши, що не маю права ні фотографувати, ні щось записувати, і побігла скаржитися черговому по вокзалу. Та ж, покликавши на підмогу ще двох міліціонерів (очевидно, для усмирення “скандальної” журналістки), взялася мене супроводжувати. Бо я таки добилася, щоб людям продавали квитки на будь-який день і в першій та другій (де, до речі, також обідня перерва чомусь випадає саме на годину пік) касах. Про що, власне, я знову пішла розповісти пасажирам у тій довжелезній черзі. Наздогнавши мене у тій вже другій залі, чергова по вокзалу не знайшла нічого ліпшого, як лише зауважити мені у грубій формі, що, я, мовляв, не маю права тут “качати якісь права” (даруйте за тавтологію). І подалася геть, ніяк не реагуючи ні на запитання і репліки людей, ні на моє прохання бодай щось відповісти пасажирам.
“У нас головне — регламент! А він дотримується”, — лише й кинула всім уже з порогу...
Невже ось такий “регламент” — це і є ті зміни, за які стояв Майдан, за які воюють наші патріоти на Донбасі? Та ще й аби доїхати туди з Хмельницького, військовим, можливо, доведеться кілька годин постояти у черзі за квитком на потяг...
Gismeteo 
