Курси валют

Мій співрозмовник — Роман Горбачук. Після важкого поранення, тривалого лікування він нарешті в колі сім’ї, в рідному селі Курилівка на Волочищині. Знаю, що повертатися, нехай і подумки, до жахіть, через які довелося пройти, в таких, як Роман, — немає бажання. Тож не дивно, що на початку наша розмова була трохи «на гальмах». Але зовсім скоро внутрішня напруга відійшла, і ми говорили, як старі добрі знайомі.

 — Романе, чи з’являлася у тебе думка про військову службу?
 — У шкільні роки я цікавився технікою. Мені подобалося ремонтувати, щось зробити своїми руками. Тому вступив до Волочиського промислово-аграрного ліцею, в якому освоїв професію муляра залізобетонних конструкцій, електрозварника. Правда, бажання бути військовим також час від часу в мене з’являлося. Та після закінчення ліцею влаштувався водієм аграрного підприємства в нашому селі. Спочатку працював на бензовозі, потім вантажною машиною перевозив зерно. Робота мені подобалася. І в колективі — багато знайомих. Я й не уявляв, що можу поїхати з нашої Курилівки. Тут, біля своїх людей, мені було звично та добре.
 Але коли вже створив свою сім’ю, одружився, то потрібні були гроші. Тоді й вирішив поїхати на заробітки до Польщі.
 — А хто твоя обраниця?
 — Місцева дівчина. У нас із Каріною не маленька різниця в роках. Сміємося, що коли я закінчував школу, вона лише йшла до першого класу. Але якщо є почуття, роки ніколи не будуть заважати стосункам. Я точно знаю: це — моя людина. Вона мене розуміє, як ніхто інший. І син Максимко, йому лише три рочки, то найбільша моя радість. Тільки, здається, поки мене не було, то і дружина, і бабусі виховували його дуже «по-жіночому». Та знаю, він все одно виросте справжнім чоловіком, все ще попереду.
— То коли розпочалася твоя військова служба, Романе?
— Після повернення з Польщі я знову працював в колективі аграрного підприємства, потім — в автотранспортному підприємстві у Волочиську. А в 2020 році таки вирішив здійснити давню мрію — піти на військову службу за контрактом. Розпочав її в окремій артилерійській бригаді, що в Тернополі.

— Пам’ятаєш день, коли повідомили про війну?
— Його, мабуть, пам’ятатиме кожен воїн. Нас підняли по тривозі 23 лютого. Отримали наказ вирушати на Київщину, поблизу Чорнобиля... До десятка ворожих атак на день. Ми відбиваємо... Тоді я й зрозумів, як воно — по кілька днів без сну.
— Які епізоди згадуєш найчастіше?
— Пригадується чомусь дідусь, який залишився в одному селі зі своєю тещею, інших жителів уже не було. Розповідав, що дружина його померла, діти — за кордоном. А теща не захотіла нікуди їхати, каже, пережила одну війну — переживе й другу. Він навідувався до нас, приносив із дому трав’яний чай, картоплю в мундирах, гарячу, щоб зігрілися, бо ж розводити багаття не могли. Потім його дім накрила ворожа артилерія... Такі добрі люди часто згадуються. Але бачили і зовсім інших з числа місцевих, які «здавали». Нечисті, на жаль, вистачає.
— Розкажи про своє поранення.
— Мене поранило під час обстрілів «Ураганом» поблизу села Заруддя Київської області, 18 березня. Отямився в лікарні Житомира, десь через тиждень, може, й пізніше. Не розумів, де я, що зі мною. В руках — катетери, поворохнутися не можу. Після цього мені розповіли, що 19-ого провели операцію, що поранений у хребет, пошкоджений спинний мозок.
Потроху почав згадувати. Згадав, як дружина підписана у соцмережах. Попросив санітарку, щоб надіслала їй зі свого телефону повідомлення, щоб Каріна передзвонила. Вийшло. Бо потім і дружина, і молодший брат Вадим приїхали. Мамі вирішили нічого не розповідати.
Пізніше зв’язався зі своїми побратимами. Хлопці казали, що ледве витягнули мене з-під тих обстрілів. Орки «пронюхали», що планується евакуація людей, і просто поливали все вогнем. Мене транспортували спочатку нашою військовою машиною, потім переклали до цивільної і — до Житомира, переживали, що до Києва можуть не потрапити. Вони ризикували своїм життям, щоб урятувати моє. Скажу без перебільшення, кожен, хто воює сьогодні на фронті, це просто неймовірні люди. З великої букви. Їм, своїм рятівникам, я безмежно вдячний. І тепер намагаюся тримати з хлопцями зв’язок. Правда, їх розкинули — хтось у Запоріжжі, хтось — біля Херсона, інші — під Бахмутом...
Під Бахмутом, до речі, був важко поранений мій односелець Євген Грисюк. Він лікувався в Дніпрі, тепер у Тернополі. Лікарі досі боряться, щоб міг стати на ноги.
— А як ти почуваєшся зараз?
— Період реабілітації, скажу чесно, дуже важкий. Права нога ще більш-менш, а в лівій сильні болі не полишають. Я раніше і подумати не міг, що так реагуватиме організм на зміну погоди. І все ж обходжуся вже без милиць — це прогрес. Потрібен час, щоб відновитися більше.
Багато хто питає, чи змінився мій характер після повернення додому? Може, став більш нервовим, дратівливим? І сам дивуюся: зараз я більш спокійний. Може, тому, що всі рідні поряд, що можу обіймати сина, тримати його за руку. В кожного, виходить, по-різному проявляється усвідомлення війни. Та психологічна підтримка потрібна буде всім, хто пройшов війну.
— Як думаєш, коли нам очікувати Перемоги? І чим хочеш займатися в мирний час?
— Коли матимемо достатньо зброї, і коли воювати будуть не лише патріоти, прості хлопці, а й сини високопосадовців, депутатів. Бо якщо війна в країні, то боронити її повинні всі. А нині ще багато ховаються за спинами інших.
Чим займатимуся, поки не думав. Треба відновити здоров’я насамперед. А далі — життя підкаже. Одне знаю чітко: мій син житиме в мирній, вільній Україні.