На Facebook-сторінці 58-річної Світлани Кравченко у графі «Про себе» коротко і містко вказано: «Від прадіда-українця бахмутянка. Це найцінніше, що маю». За цими словами неймовірна історія незламного міста, старовинного будинку з таємницями та жінки, яка зберігає пам’ять про обох.
Дім, який врятував від ГУЛАГу і фашистів
«Мій прадід збудував хату в центрі Бахмута для своєї доньки Талі на посаг у 1922 році. Кілька років тому під час ремонту я знайшла під стріхою листи діда Володі до бабусі Талі, датовані саме цим роком. Вони тоді зустрічалися. І от дід писав гарною українською каліграфічним почерком. В одному зазначає: “Кохаю тебе найбільше на світі. Дихати без тебе не можу, але в суботу не зможу приїхати, бо маю лекцію в аероклубі”», — розповідає Світлана.
Ішлося про місцеву бахмутську льотну школу. Дід Світлани Володимир працював тоді бухгалтером на Донецькій залізниці та, ймовірно, лекція була пов’язана з його фахом. 1925-го закохані побралися й оселилися у будинку, який за три роки до того батько Талі спорудив для доньки.
У листах, які внучка Світлана знайде через багато років, відкриється ще одна родинна таємниця. Кілька з них Володимир відправив Талі із заслання: у 1930-х його заарештували як неблагонадійного елемента.
Зовсім нещодавно (бо ця історія в сім’ї замовчувалася) Світлана дізналася, що бабуся поїхала визволяти в’язня в один із таборів ГУЛАГу в 1940-му. Продала найцінніше з будинку — оцинкований дах — сусіду-бляхареві. І вторгованими грішми дала хабар, щоби забрати тіло начебто померлого чоловіка.
Хворого, з відкритою формою туберкульозу, привезла у їхню бахмутську хату. А за рік у місто увійшли німці. Вони гидували й боялися зайти до оселі Кравченків. Хоча якби не інфекція, гарний, просторий будинок на 5 кімнат, ще й у центральному парку, точно б їх зацікавив. Бо комендатуру відкрили зовсім поруч.
11 січня 1942-го близько трьох тисяч людей, разом із пораненими радянськими солдатами й місцевими активістами, німці повели до алебастрових шахт. І замурували цеглою в одній із печер. Живцем. Пізніше там знайшли навіть жінок із немовлятами на руках.
2009-го Світлана Кравченко отримала листа від Посольства Ізраїлю, у якому запрошували нащадків її бабусі Талі для отримання звання «Праведник народів світу». Так відкрилася ще одна таємниця.
З’ясувалося, що того страшного дня 1942-го, коли нацисти гнали людей вулицями до алебастрових шахт, троє єврейських хлопчаків, пробігаючи повз будинок Кравченків, заскочили у їхній двір. Тут вони часто гралися із трьома синами Талі та Володі. Таля заховала хлопців і турбувалася про них сама: на той час чоловік уже не підводився через хворобу.
Хлопці залишалися в них до вересня 1943-го, до деокупації Артемівська. Примітно, що Володимир Кравченко, дід Світлани, помер через кілька тижнів після цього. Жінка підсумовує: «Собою він закривав собою цих хлопчиків до кінця».
Їхній батько загинув в алебастровій шахті, мама збожеволіла від горя, а самі вони виросли й не забули про свою рятівницю. Через багато років від держави Ізраїль вже правнуки Талі і Володимира отримали грамоту та подяку за врятовані єврейські життя.
Трагедія 1942-го увійшла в історію під назвою Бахмутський Бабин Яр. А в будинку в центральному парку Бахмута продовжилося життя — народилися Світлана, її брат і сестра.
Тут не москалі, тут українська культура
«Я виросла в цьому будинку, і він наче продовжив моє дитинство. Вранці прокидаюся: сонце заливає кімнату, вчувається запах смаженої картоплі чи макаронів по-флотськи. Найсмачніших страв на світі. То готує тато, мама-вчителька суботами працювала», — Світлана мрійливо згадує просторі кімнати, дубові двері на дві половини, ліпнину на стелі, старий сад навколо будинку. Все це збереглося. До початку 2022-го.
«Це найкращий будинок, який я бачила у своєму житті. І я дуже сподіваюся, що він залишиться, — каже жінка, якій торік улітку довелося виїхати. Вона поселилася в селі біля Дніпра. — У Бахмуті не те що небезпечно, там… — вона робить довгу паузу, — ніхто не уявляє, що там відбувається. 12 червня, на Трійцю, у мій будинок прилетіло. Пробило дах, посікло багато чого. Нічого не запитую про дім у тих, хто лишився: нема сенсу. Бо може бути так, а за 20 хвилин інакше».
Більше ми не згадували дім: Світлані боляче. Говорили про місто та його людей.
«Мені дуже прикро, що до Бахмута, найстарішого міста Донбасу, та й до всієї Донеччини науковці, етнографи ставилися завжди зверхньо, мовляв, у нас не було народної культури, мови й узагалі тут — лише москалі. Я категорично не згодна».
Жінка наводить як приклад і листи свого діда, написані українською сто років тому, і фото маленького батька у вишитій сорочці, згадує, що в родині розмовляли українською. Але в рік її народження, 1965-й, у Бахмуті закрилася остання українська школа. І приблизно тоді етнографічні експедиції вагонами вивозили старовинні речі, зокрема одяг, для колекцій великих музеїв. Місцевим потім докоряли: ви не зберегли вашу народну культуру. А вона — донецька — наймолодша в Україні.
Світлана Кравченко до війни в статусі народної майстрині виготовляла авторські ляльки. А у 2016-му в одному з сіл району їй потрапила до рук проста буденна конопляна сорочка. Відтоді жінка зайнялася відтворенням народного одягу, який вбирали на Донеччині. Її захоплення розділили однодумці й за роки створили 36 строїв. Їхні покази відбулися по всій Україні. За моделей були або дружини військових, або захисниці Бахмута.
Минулого року вона вивезла із собою скарб — 18 мішків з одягом. Іншу частину колекції зберігають її однодумці. Не вдалося забрати збирані роками дерев’яні вироби, кераміку, автентичні речі зі свого будинку.
Бахмут Світлани: екскурсії, під час яких можна помацати місто
З 2014-го Світлана — бухгалтерка в робочий час, у вільний — екскурсоводка містом. Вона відкривала відвідувачам інший бік Бахмута. Показувала двері старовинних будинків, яких на центральних вулицях збереглося понад 50.
«Нумо, торкніться. Які вони? Яка текстура? Які відкриття можуть бути за ними? Опишіть відчуття».
Розповідала про ярмарки на центральній площі, демонструвала старовинні гроші, показувала, який крам можна було придбати. Ось він: рушники, тканини. Торкайтесь, мацайте.
Розповідала, що територію Донеччини колись покривало древнє Пермське море, на місці якого 290 мільйонів років тому утворилися величезні поклади кам’яної солі. Інформація відома всім бахмутянам — сіль видобувають у їхньому місті. Але коли Світлана давала їм кришталик солі чи алебастровий камінчик із відбитком мушлі — таких повно на околицях, — обличчя людей змінювалися. Кожен усвідомлював важливість моменту: «Я пов’язаний із цим містом. Воно моє, а я — його».
Війна від окупації 2014-го до сьогодні: «Чому ви сюди прийшли? Це українська земля»
12 квітня 2014-го сепаратисти оголосили в місті владу «ДНР». Того ж дня місцеві активісти заснували громадський рух «Бахмут Український». Спершу ночами розклеювали листівки й розмальовували стовпи жовто-блакитними кольорами.
«Одного разу мене спіймали, — сміється Світлана. — Це був однокласник мого брата: “Що ти тут робиш?” — “Утверджую справедливість. Це моя українська земля”, — і чимдуж тікати».
Більшість із місцевої влади підтримала росіян: окупантам віддали ключі від прокуратури, поліції, міської ради.
«На моїх очах орки відчинили будівлю архітектурної перлини — Азово-Донського банку, зробили штаб. Туди приїжджав Ігор Стрєлков-Гіркін. Я, як побачила, що ці покидьки заходять туди із брудними п’ятками з автоматами, була така обурена! Зателефонувала всім, кому могла. Але в ті перші дні ніхто не знав, хто свій, хто чужий. І я зрозуміла, що ніхто нічого не робитиме. Сама щодня вечорами ходила у штаб. Наївно вважала, що можу вплинути, пояснити чужинцям, що це наша земля, що ми не будемо зрадниками, рабами. За якийсь час мене попередили: не приходь. За тобою стежать», — розповідає жінка.
На її думку, згодних бути з росією було мало. З тих, кого показували на мітингах, 80% — завезені провокатори.
«А 20% — свої ідіоти».
Єдиним місцем, де майорів український стяг, залишалася військова частина в центрі міста. Там в облозі опинилися 30 українських десантників. Вони не виходили, й на їхню територію не ступала нога «цієї погані», як називає ворогів Світлана.
«І тоді наші місцеві жителі, прості звичайні бабці, діди, молодь, підприємці, їх підтримали. Носили й перекидали через паркан їжу, білизну. Десантників обстрілювали із вікон багатоповерхівок. Одного разу військові через гучномовець оголосили, що відкриватимуть вогонь у відповідь. Відтоді обстріли припинилися».
Жінка пишається земляками, які змогли так об’єднатися. Всі десантники вижили і вийшли з військової частини 6 липня, у день звільнення Бахмута. Тоді в місто зайшли бійці батальйонів «Донбас», «Закарпаття» й «Артемівськ».
З 2014-го по 2022-й Бахмут жив у статусі прифронтового міста. Активні проукраїнські бахмутяни годували військових, доглядали в шпиталі поранених, ремонтували армійські машини.
«Мотиви в усіх однакові: це наша земля. Активісти руху “Бахмут Український” робили все можливе, щоби війна не прийшла до нас. Але вона, однак, прийшла», — жінка сутужно зітхає.
З 24 лютого 2022-го активісти допомагали теробороні. 25 лютого відкрили гуманітарний штаб: до них потяглися й бабусі з початою пачкою гречки й двома пиріжками, і люди з грішми, які на крутих машинах привозили мішки із продуктами з супермаркету.
Щастя — це жити вдома
Світлана Кравченко залишалася в Бахмуті скільки могла, щоби «не зрадити місто». Але мусила врешті залишити дім.
«Більшість моїх знайомих виїхали до Дніпра, але через захмарні ціни швиденько перебралися до сіл. Однокімнатка в місті від 9 тисяч гривень, двокімнатна — від 13 тисяч плюс витрати на комуналку. Ще й рієлтору 100% сплати. У цьому регіоні нема війни, тут люди заробляють гроші, займаються своїми справами. Моя присутність їм заважає і вони відверто це показують, — в голосі жінки сум і гіркота. — Ніхто ні на кого ніде не чекає. Я розумію людей, які залишаються в Бахмуті до останнього».
Світлана винаймає хату в селі. Спершу платила 10 тисяч гривень, а це знайшла іншу — за 7,5. Там не працює опалення. Ми розмовляли наступного дня після переїзду.
«Не оселя, а собача будка. На роботу за фахом не беруть, я вже відверто запитала, в чому річ? “Бо ви відразу поїдете додому”. — “Так, поїду”. — “А навіщо мені така працівниця?” Я чому саме тут живу, а не на Київщині, скажімо? Бо звідси додому ближче. Щойно ми переможемо, я відразу повернуся в Бахмут і поставлю намет, якщо ніде буде жити. Я постійно думаю про своє місто, бо там моє життя. Там 19 могил моїх предків. Навіть якщо відкидати силоміць думки, місто приходить уві сні».
Бахмут на запах, колір і смак
Я запитала в жінки, чим їй пахне Бахмут.
— Ми розмовляли з друзями про те, що будемо робити після перемоги. І от вирішили, що не треба такої кількості троянд. Вони не наші квіти, бо потребують важкого догляду. Треба щось відповідне до нашої місцевості: чорнобривці, петунії, сальвії. Тому з їхніх запахів, а також з ароматів квітучих лип, молодого листя тополі, гіркуватих трав (за містом же степ), настояних на літньому дні, можна складати класні композиції.
— Який колір Бахмута?
— Зелений. Яскравий. Трохи вкритий пилом, але це не бруд, а легка міська припорошеність. А ще це колір вмитого дощем асфальту. І колір червоної цегли. Місто славилося заводиками з виробництва такої цегли.
— Що бачать очі, коли кажеш: «Бахмут»?
— Моє місто — це сонце. В нас його дуже багато. І як дивитися вгору — чисте небо та сріблясті тополі. Теплі старовинні будівлі й дуже гарні люди, — жінка замовкає. Плаче.
— Який Бахмут на смак?
— Як свіжоспечений хліб і сіль.
— Як звучить Бахмут?
— Це духовий оркестр. Я ж виросла в центральному парку. Це музика з динаміків, це співи на лавках. Це привітання «Слава Україні!» від молоді у 2022-му. Ставлюся до Бахмута як до живої істоти. І хоч давно виїхала, але відчуваю, що моє тіло тут, а душа там. Немає кращого міста. Я впевнена, що в Бахмута колосальне майбутнє. Спілкувалася з істориками й чула від них, що Бахмут закладений за всіма правилами містобудування. Що за будь-якої влади процвітатиме, бо це як людині народитися із талантом. Так і наш Бахмут. Він народився і він буде, бо не розкрив ще свій потенціал. Його відбудують. Я не те що вірю в це. Я знаю. І Київ стоятиме вічно, й Одеса, і Бахмут.
Gismeteo 
