Ці слова належать видатному українському поету, вченому-археологу зі світовим іменем, публіцисту, одному з керівників ОУН, справжньому патріоту України Олегу Ольжичу, закатованому в концтаборі Заксенгаузені 70 років тому…
Олег Кандиба (Ольжич) хоч ніколи й не був на Поділлі, але має до нашого краю безпосереднє відношення, бо його мати родом із Старокостянтинівщини.
Нині ЗОШ № 22 у м. Хмельницькому носить його ім’я, у школі є музей.
Олег був сином видатного українського поета-класика Олександра Олеся (Кандиби). Дитина, яка народилася у Житомирі влітку 1907 року, рано виявила свої здібності: вже у 8 років хлопчик почав писати вірші, потім — коротенькі оповідання.
На початку 1925 року Олег став студентом філософського факультету Карлового університету в Празі — одного з найстаріших вузів Європи. Там обдарований юнак захоплюється археологією та теорією мистецтв.
У 23 роки Олег Кандиба здобуває докторський ступінь від філософського факультету Карлового університету за серію праць, присвячених неолітичній мальованій кераміці Галичини та Трипілля.
Перед молодою людиною відкривались перспективи блискучої наукової кар’єри. Але Олег Ольжич вирішив присвятити життя боротьбі за волю України, як він її розумів: з 1929 року вступив у щойно створену Організацію Українських Націоналістів.
За життя він побачив надрукованими лише дві свої збірки: «Рінь» (1935 р., Львів) та «Вежі» (1940 р., Прага). Як згадує видатний український прозаїк Улас Самчук, «на відміну від свого батька з його співочою лірикою, О. Ольжич хотів бути маломовним, простим, кам’яним…» і, додамо, Олег завжди вважав: плачем та скорботою Україну не врятуєш. Необхідно виховати покоління, здатне на героїчний вчинок в ім’я нації — аж до загибелі. Один із віршів Ольжича розпочинався так: «О Націє, що над добро і над зло…». Це, по суті, наріжний камінь ідеології будь-якого націоналізму.
О Націє, дужа і вічна, як Бог, —
Не ці покоління холопів.
Голгофою для українського народу стала Друга світова. Ця війна не могла не бути пекельним випробуванням всіх духовних та фізичних сил і для Олега Ольжича. Вірші писати він не встигав — віддавав увесь свій час підпільній роботі.
Розуміючи, що «гітлерівська ідеологія расистська та людиноненависницька», він ненавидів і комуністичну владу. Організація, що була затиснута у пекельні лещата, змушена протистояти двом тоталітарним режимам; практично неможливо було розраховувати на перемогу. До того ж, два крила ОУН так і не знайшли спільної мови. Вистачало і зрадників, агентів гестапо. Один з таких іуд видав Ольжича. Це трапилося 25 травня 1944 року у Львові на приватній квартирі. Поет вийшов назустріч катам абсолютно спокійно, ледь помітно усміхаючись. Він тут же був відправлений до Берліна, а звідти — до табору смерті Заксенхаузен.
Його кинули до камери № 14 у спеціальному бункері, так званому Целленбау. Прикували ланцюгами до цементної підлоги в одиночці, яка серед в’язнів здобула славу камери смертників. Короткий ланцюг дозволяє ступити заледве кілька кроків, сидіти чи лежати на твердих нарах темниці. Ослаблене здоров’я підривали холодний бетон і тривожна безвихідь. Коли з Ольжича знімали кайдани, щоб дозволити поїсти чи забрати на допит, важкий ланцюг падав на долівку з таким грюкотом, що це чули в’язні віддалених камер. Непокірного Олега жорстоко катували. Гестапівці прагнули вирвати з нього свідчення про підпільні структури ОУН.
Останній допит почався 9 червня 1944-го. Нічний допит, що протривав від 20-ї години вечора до 6-ї години ранку наступного дня.
Після цього фатального допиту Ольжича повернули до камери в надзвичайно тяжкому стані. У цій руїні важко було впізнати людину. В’язні в сусідніх камерах перешіптувалися, що наглядачі просто закинули напівпритомне тіло на нари. Після того сусіди Ольжича жодного разу не чули брязкоту кайданів. Не чути було якогось руху з камери й під час обіду. Приблизно о першій годині дня до темниці зайшли наглядачі. Олег Ольжич уже не дихав. О 19.45 його тіло відправили до розжареної печі крематорію.
Ніде у світі немає могили Олега Ольжича-Кандиби. Тільки пам’ятна дошка в Празі на могилі його батька — Олександра Олеся-Кандиби і матері Віри. Віднедавна є пам’ятна дошка йому в Києві.
Прожив він лише 37! Прожив достойно! І як людина він заслуговує найвищої пошани. І ми не маємо права забувати того, хто написав: «Великі ідеї родяться живцем, в муках». Він жив для своєї ідеї — розбудови вільної, щасливої, соборної України. І пам’ятаймо те, що він сказав:
Держава не твориться в будучині.
Держава будується нині!
Gismeteo 
