І хто сказав, що пенсія — привід жаліти за минулим, впадати у депресію і не чекати від життя нічого доброго? Хмельничанин Микола Басалюк готовий нанівець «розбити» ці переконання і особистим прикладом довести, наскільки цікавим, змістовними, насиченими можуть бути пенсійні будні.
Ніколи не давати своїй душі засмучуватися, — це, здавалося б, просте правило було й залишається одним із основоположних в житті Миколи Дмитровича. Він переконаний, що кожен вік несе людині свої щедроти. І нехай літа забирають минулу красу, силу, енергію, зате збагачують мудрістю, досвідом, дають можливість збагнути, що є головною цінністю на твоєму шляху.
Озиратися назад треба, але не за тим, аби зітхати за незворотним. А щоб розповісти дітям, онукам, що їхні попередники були молодими, прагнули, мріяли, помилялися і здобували свої маленькі перемоги. 83-літній Микола Дмитрович Басалюк, до прикладу, вже не один раз заводив мову про день, який змінив його життя.
Після закінчення Кам’янець-Подільського педінституту працював вчителем історії у Корчунецькій школі-інтернаті. Перспективні кадри, треба визнати, у ті часи помічали. Тож запропонували молодому спеціалісту перейти на роботу в обком комсомолу. Ось тоді і поїхав з перевіркою у сільську школу, в Шарівку Ярмолинецького району. І тим, хто не схильний думати про долю, Микола Дмитрович скаже, що повірити у неї змушує її найбільший подарунок, за який залишається вдячним усе життя. Свою дружину, Галину Яківну, котра викладала у Шарівській школі іноземну мову і яку запримітив у той день, Микола Дмитрович якраз і вважає отим доленосним подарунком. Він вдячний дружині за двох синів, які є гордістю батька, за те, що у найскладніші моменти підтримувала, розуміла і, звісно ж, за те, що й словом не заперечила проти його захоплення, яке поглинало все більше.
Ще у шкільні роки, малювання чи не найбільше вабило Миколу Басалюка. Не дивно, що й навчання вирішив продовжувати у Київському державному художньому інституті. Його творча робота — ілюстрації до «Енеїди» Івана Котляревського була належно оцінена і стала своєрідною перепусткою до бажаного вузу.
Проте повоєнне життя диктувало свої вимоги, і Миколі довелося розпрощатися з мрією стати професійним художником. Зате ніхто не міг стримати його від миттєвих поривів «видати» дружній шарж, відтворити олівцем портрети, або ж порожній блокнот для записів відкрити пейзажем, вкарбованим у пам’ять. Навпаки, і в Хмельницькому облвиконкомі, а пізніше і в обласному управлінні праці та соціального захисту, де аж до виходу на пенсію Микола Дмитрович працював заступником начальника, колеги частенько просили від нього малюнок на згадку.
Для серйозних творів, зізнається, тоді не вистачало часу. Зате із виходом на заслужений відпочинок зумів створити їх майже дві сотні. З’явилися картини Миколи Басалюка у школі-інтернаті, у ветеранській організації, управлінні соцзахисту, у домівках його родичів, друзів, знайомих. Світлий настрій автора, переданий на полотно, зігрівав, заспокоював, тішив багатьох небайдужих йому людей.
Та майже сто робіт залишаються у його затишній квартирі, заполонивши практично усі стіни. У кожної з них — своя історія. Микола Дмитрович залюбки розкаже, що спонукало до написання і як творилося йому. Ось на полотні дві сільські хатини, одна – то батьківське гніздо Микола Дмитровича, інша – рідна оселя Надії Яківни на Київщині. Вони наче родинний оберіг, що завжди повертає спогадами у дитинство, до батьків. А ось усміхаються тобі привітно осінні айстри, у гордовитій красі пломенять троянди, а наливні яблука так і просяться, щоб узяли до рук.
Але серцю художника, зізнається, найбільш близькі пейзажі. Їх Микола Дмитрович порівнює з піснею, що несе у широкий світ свою радість або зажуру. Можливо тому, що так само не уявляє своє життя без музики. Частенько вечорами дістає старенький баян, і тоді не лише його картини стають слухачами тих мелодій, а й залюбки слухають безкоштовні концерти сусіди. Вечірні курси у музичному училищі, отже, не минули даремно — баян був і залишається надійним другом. Його обов’язково витягає Микола Дмитрович, коли збираються разом діти й онуки, коли його душа відчуває піднесення і особливу радість. На рівних можуть говорити тоді про мистецтво зі старшим сином Анатолієм, його дружиною, котрі пов’язали з ним професійне заняття. Та й їхні доньки – близнята Віра і Надя, опанували складне ремесло художника у Львівській академії. «Гени, — жартує дідусь, — від них нікуди не дінешся». І молодший син Дмитро теж наділений хистом до малювання, проте працює за технічною спеціальністю. Та особливо приглядається до портретів, сворених рукою дідуся, онук Максимко, упізнаючи на них своїх рідних. Хлопчик не приховує свого захоплення. І хтозна, чи ті «гени» не вплинуть колись на професійний вибір у його житті.
Навіть попри те, що фарби, полотно, рамки і все, чого потребує для реалізації творчість художника, надто дорогі, Микола Дмитрович і не думає полишати улюбленого заняття. Задоволення, яке несуть створені пензлем сюжети, для нього, напевно, ні з чим не зрівняються…
Gismeteo 
