Коли Янукович звільнив його за категоричну відмову підписати наказ про ліквідацію окремих елітних підрозділів берегової оборони ВМС ЗСУ, для його підлеглих — офіцерів і солдатів це був справжній шок.
Олександр Островський — наш земляк, подолянин. Генерал-майор. Учасник бойових дій. Із золотою медаллю закінчив Національну академію оборони України. Його рідний Красилів — невелике містечко, звідки пішов у велике життя справжній патріот України, чоловік, який для багатьох військових став взірцем служіння Батьківщині. А для нього самого з дитинства за приклад слугувала його родина: батько, матір, брат та ще два дядьки, які часто приїздили погостювати — у формі, з військовою виправкою, і які були для нього незаперечним авторитетом. Їхні розповіді слухав, наче омріяну казку, котра згодом покличе за собою і стане реальністю.
«ЩОБ СТАТИ ГЕНЕРАЛОМ, СПОЧАТКУ ТРЕБА СТАТИ ХОРОШИМ СОЛДАТОМ»
Він вирішив твердо — вступатиме до військового училища. Та якось під час розмови батько — Олексій Францович — сказав синові дуже мудрі, без сумніву, знакові слова, над якими Олександр задумався: «Щоб стати генералом, потрібно спочатку стати хорошим солдатом». Отож спочатку була служба в армії. Водночас це стало першим випробуванням на міцність, яке привело його у Хмельницьке вище артилерійське командне училище, де по-справжньому змужнів і загартував характер. Курсант Островський закінчив його, отримавши погони лейтенанта і диплом з відзнакою.
«Під час розподілу, — розповідає Олександр Олексійович, — мене викликав начальник училища і запитав чи пішов би я з ним воювати, на що мала бути лиш одна відповідь: «Так!» І я залишився в рідному училищі, хоча дуже хотілося поїхати до війська».
За рік він уже був на майорській посаді і вирішив продовжити навчання. Успішно склав екзамени до Санкт-Петербурзької військової академії. У 1992 році, будучи випускником, написав рапорт про те, що хоче служити в Україні. Реакція не забарилася — під час державних іспитів Олександру (круглому відміннику) нагадали, що він українець. За бажання повернутися в Україну поставили на одному з іспитів «четвірку», не приховуючи причину.
«Подумаєш… ну, не буде золотої медалі, зате служитиму своїй Вітчизні — незалежній Україні», — відповідав він «однокашникам», які не зовсім розуміли його. І таки повернувся, незважаючи на тиск, який здійснювали на нього військові чини академії. Відтак почалася нелегка служба, про яку він мріяв — служба своїй державі і розбудова її Збройних сил. Командував полком, ракетною бригадою, очолював обласний військкомат у Вінниці.
МОРСЬКІ ПІХОТИНЦІ ВІДЧУЛИ СЕБЕ УКРАЇНЦЯМИ
Коли міністр оборони України Анатолій Гриценко запропонував йому посаду командувача військ берегової оборони ВМС ЗСУ, Олександр одразу погодився й переїхав на нове місце служби до Криму і взявся, образно кажучи, піднімати цілину. «Мені це було цікаво, — розповідає Олександр Олексійович. — Доводилося українізовувати елітні підрозділи морської піхоти, яка, на жаль, була тоді майже повністю укомплектована проросійськи налаштованими військовослужбовцями.
Ми звернулись до історії і відкрили для себе цікаві речі, що стосуються традицій української морської піхоти, — веде далі Олександр Островський. — Аби українізувати новостворювані підрозділи морської оборони, почали укомплектовувати їх вихідцями із західного регіону, в тому числі і з Хмельниччини. За півроку там усі заговорили українською мовою і відчули себе українцями».
Офіцерів він залучав із Західного оперативного командування – вони склали основу. Також сформував гірсько-піхотний і танковий батальйони, артилерійські підрозділи, працював над переозброюванням. А створений командний пункт керівництво показувало усім як зразок.
У 2008 році міністр оборони України Юрій Єхануров за успішну розбудову військ берегової оборони присвоїв Олександру Островському військове звання генерал-майора.
СЕРТИФІКАТ НАТО — НАЙВИЩА ОЦІНКА
У 2000-му році під його керівництвом було створено миротворчий батальйон, який успішно виконував свою місію у Косові і отримав найвищу оцінку — сертифікат НАТО.
Олександр Островський допомагав адміралу Ігорю Тенюху створити військово-морський ліцей на зразок Нахімовського у Севастополі. Саме вихованці цього ліцею, безстрашно дивлячись у вічі окупантам і зрадникам, заспівали гімн України під час випуску, коли Крим уже був російським.
«ВБО — ЦЕ ВІЙСЬКА БАТЬКА ОСТРОВСЬКОГО»
Якось міністр оборони, приїхавши у Перевальне, підійшов до одного із солдатів і запитав його: «Що таке ВБО?» А той, довго не думаючи, із серйозним виразом обличчя відчеканив: «Це війська батька Островського!», чим дуже потішив головнокомандувача. І цим сказано усе. Погодьтеся, таку повагу треба заслужити!
НЕ ПОСТУПИВСЯ ПРИНЦИПАМИ
Після президентських виборів 2010 року, коли до влади прийшов В. Янукович зі своєю командою, працювати з кожним роком ставало все важче. Особливо болюче відреагував генерал Островський на рішення щодо розформування військ у Криму, в першу чергу тих структурних підрозділів, які він, за підтримки патріотично налаштованого адмірала Ігоря Тенюха, створював для оборони півострова.
Йому погрожували: або підпишеш, або… Він не злякався. Як офіцер честі, написав рапорт і був звільнений Януковичем з армії. Ось так розправлялися з патріотами, тими, хто хотів розбудовувати Збройні сили України.
Були ті, хто стояв до кінця. Але були й зрадники, як один із його заступників, котрий, потупивши погляд і ховаючи очі, мовив, ніби щось вкрав: «Не підпишеш ти, підпишу я». І таки підписав. Шкода. Бо хтозна, якби армія не зазнала такої руйнації, зокрема, й у Криму, може, півострів був би зараз нашим.
НЕ «ГЕНЕРАЛЬСЬКІ СИНКИ»
У складний час його підтримувала родина: дружина Тетяна і два сини-офіцери Антон і Андрій. Вони — близнюки, свого часу закінчили військовий ліцей імені Івана Богуна, а потім — Сумське вище командне артилерійське училище. Як служать? Це окрема тема. Вони вдалися у батька. Тому завжди рвуться у «гарячі» точки. Батько такі рішення схвалює. Якось, коли обидва написали рапорт стосовно відрядження до Іраку, до Олександра Олексійовича зателефонував один із військових чинів: «Всяке може трапитись… Зазвичай ми обох братів не відправляємо…»
Олександр Островський був категоричним: «Я не хочу, щоб мої діти були генеральськими синками, я хочу, щоб вони були синами генерала». Сьогодні обидва сини Островського — на передовій.
Ось такий він — справжній патріот, який і нині не сидить без діла. Він активно допомагає чим може нашим бійцям на сході і служить народові України.
Gismeteo 
