Натруджені мозолясті руки, порепана від вітру та холоду шкіра, змарніле обличчя — такими ми бачимо сільських жінок, які щодня дбають і про родину, і про господарство, натомість не залишаючи ані крихти часу для себе.
У мальовничому селі Солобківці на Ярмолинеччині про кожну з господинь можна писати окрему історію. Але за порадою сільських мешканців ми завітали до Людмили Олексіївни Островської. Кажуть, саме вона — яскравий приклад сільської жінки-трудівниці, бо і город великий має, і господарство, і сім’я у них з чоловіком, як то кажуть, — зразкова. Людмила Олексіївна саме прийшла по обіді додому, щоб нагодувати худобу, тому була дуже здивована приїздом журналістів з області. Спершу зніяковіла: «Та, яка з мене господиня? У селі усі так живуть». Але в розмові не відмовила і запросила до себе в гості.
— Що ж вам розповісти? Кожного дня — одне і теж: встаю раненько, як тільки сонце сходить, йду годувати корівку Зозулю, свинок ще маю: трьох великих і трьох малих, курочкам зерна насипати треба. Раніше тримали дві корови і теля, а тепер важко з усім справлятися, роки ж бо не стоять на місці — біжать невпинно. Після того, як дам раду по господарству, йду ладнувати сніданок, а потім вже збираємося з чоловіком Анатолієм Володимировичем на роботу, — каже пані Людмила. — До праці ми привчені ще змалку. І він, і я з багатодітних родин. У моїй сім’ї було п’ятеро дітей, а в нього — троє. На Ярмолинеччину приїхали молодими спеціалістами. Працювали у колгоспі, ось і цей будинок нам дали, то ми одразу ж город та садок біля нього облаштували. Виховали троє синів. Змалечку і їх до праці залучали. На вихідні приїжджають наші соколи до батьківського дому, допомагають нам по господарству.
А й справді, без допомоги у цьому домі не обійтися. У садку більше сорока дерев горіхів, яблунь, груш, слив, а ще малина, ожина, на городі також всього багато. Лише капусти чотириста саджанців, то це, мовить Людмила Олексіївна, в цьому році ще мало посадила, зазвичай, не менше шестисот головок збирають. А то картоплі треба, щоб на всіх вистачило, і огірочків засолити, а там на грядках помідорів кілька сортів та перцю… Одне слово, робити — не переробити. Але на своє життя Людмила Островська не скаржиться. Каже, що не може інакше. «Коли до сина у місто приїжджаю, то без праці не можу в хаті всидіти. Я звикла постійно щось робити, мені подобається поратися по господарству, садити чи сіяти. Ми з любов’ю ставимося до землі, тому і вона нам віддає сповна», — розповідає співбесідниця.
Цьогоріч зібрали багатий урожай малини та полуниці для маленьких внученят. А їх у бабусі і дідуся троє. Старший син Андрій має синочка другокласника. Людмила Олексіївна чекала на онуку, бо ж у самої хлопці, а так дівчинки хотілося.
— Два роки поспіль до нашого дому прилітав лелека. Кружляв над дахом, щось видивлявся, але не сідав. А тут, дивимось, мостить гніздо, ми так зраділи, знали ж бо, що це добрий знак. І, ви не повірите, але у старшого сина, а потім і в молодшого народилися донечки: Катрусі незабаром виповниться один рік, а Анюточці зараз вісім місяців. Оце вже нам із дідом радість, — усміхається Людмила.
Та не лише домашніми турботами живе трудівниця. Після розпаду колгоспу своє життя вона присвятила допомозі людям похилого віку. Як соціальний працівник Людмила Олексіївна щодня навідує своїх підопічних і допомагає ще й їм по господарству. Кому води принести, кому ліків, то їсти наварить, а то просто добрим словом підтримає. Шкодує старих людей, родичі до них не так часто навідуються, тому вони її люблять як власну доньку.
Дай Боже, здоров’я усім сільським трудівницям, які з ранку до ночі трудяться, не жаліючи себе. Ваша праця неоціненна, а добро, яке несете людям, нехай воздасться вам сторицею.
Gismeteo 
