Маленьке село Стріхівці на Ярмолинеччині, майже нічим не відрізняється від інших сіл: кілька хатин, пасовища, господарські будівлі, гамір дітей. Та саме тут я познайомилася з людиною, яка, відірвавшись від розміреного сільського життя, на рік потрапила у самісіньке пекло — на війну.
Олександр Погорілий виріс у Стріхівцях. Як і всіх сільських дітей, його ще змалечку батьки привчали до праці: то на городі щось підсобити, то корову попасти, то води принести. Пригадує, що ніколи не сварився з рідним братом Володимиром, старшим від нього на три роки. Каже, завжди були дружними і стояли один за одного горою. Хто ж знав, що, ставши дорослим, йому доведеться боротися і за свого брата, і за свою країну.
Після закінчення школи вступив до Новоушицького технікуму. Обрав спеціальність «технік-механік», бо, як сказав батько: «такі знання ніколи не будуть зайвими». Після служби в армії Олександр повернувся у село, бо для нього ріднішої землі, ніж стріховецька, годі було й шукати. Влаштувався на роботу в колгосп трактористом. Обробляв землю, сіяв, збирав урожай. Колесо життя крутилося. Одружився. Із коханою Оленою народили двійко діточок. Нині донечці Анні 12 літ, а сину Максиму — 7. Після шести років праці на полі Олександр відчув, що може і хоче допомогти розбудовувати село, тому й вирішив балотуватися на посаду сільського голови. І люди за нього віддали більшість голосів, бо ж знали, що він людина чесна та порядна.
«Я вирішив, що піду на війну»
Здавалося, що все йде так, як має бути. Однак третя хвиля мобілізації у серпні минулого року, внесла свої корективи у розмірене життя родини Погорілих.
— Коли прийшла повістка, я твердо вирішив, що піду. Вигадувати собі хвороби аби лишитися вдома – це не для мене. Дружина, звісно, переживала, бо сама розуміла, що там, на сході, йде справжнісінька війна і вона у будь-яку хвилину може лишитися вдовою, — пригадує той час Олександр. — Але я заспокоїв її і сказав, що неодмінно повернуся живим. Головне, щоб вона вірила і чекала на мене.
Навчання на Яворівському полігоні пролетіло, як одна мить. Далі у складі 80-ї аеромобільної бригади Олександра Погорілого доправили у Дружківку Донецької області та призначили командиром відділення кулеметного взводу. Побратими, як тільки дізналися, що він селищний голова, одразу ж вигадали для нього позивний — «Мер».
За час служби разом зі своєю бригадою виконували різні бойові завдання у Пісках, Водяному, а згодом вирушили і в Донецький аеропорт. «Саме в аеропорту я зміг відчути і побачити усі страхіття війни. Скільки загинуло наших бійців, навіть зараз точно сказати не можу. Там було справжнє місиво. Бетонні стіни не витримували постійних обстрілів, каміння сипалося просто на голову. П’ять жахливих пекельних днів в аеропорту (а саме стільки Олександр пробув, поки не отримав поранення), здавалося, тягнулися роками. Осколки гранати посікли ногу, але, дякувати Богу, мене вчасно евакуювали з поля бою».
Потім, пригадує Олександр Погорілий, були безкінечні поїздки по лікарнях. На щастя, рани виявилися не надто глибокими. Дрібненькі осколки ще й досі «сидять» у його нозі. Після лікування знову вирушив на схід. Повернувся 11 вересня цього року, демобілізували. За участь у бойових діях Олександра Погорілого нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Син мріє бути козаком
Дітям, Максиму та Анні, Олена розповідала, що татко перебуває на службі, бо так треба. Вони розуміли, і зайвий раз не тривожили мамі душу. Жінка молилася за чоловіка й щодня чекала на телефонний дзвінок. «Коли почула, що мене поранили… зраділа. Головне, сказала, що ти живий, а рани вилікуємо, — усміхається Сашко. — Коли я бував вдома, то з сином відверто на тему війни не розмовляв, бо він замалий ще для цього. А от про козаків розповідав. Максима так захопила історія, що він навіть сало почав їсти, мовляв, його козаки їли, от і він буде. Одного разу малий вийшов на подвір’я, взяв палицю та й почав нею махати. Я запитую: «Що це ти робиш?», а він мені: «Тренуюся, щоб бути козаком».
Тепер я точно знаю, чого хочу
— Після демобілізації моє життя, на перший погляд, не змінилося. Я знову сільський голова, постійні домашні клопоти, діти, дружина. Але все ж таки щось в мені стало інакшим. Коли стояв у нічному караулі, розумів, що не маю права заснути чи відволіктись, бо за моєю спиною життя десятка побратимів. А під шквальним вогнем мусиш йти тільки вперед, — каже Олександр. — Так, війна змінила моє життя. Я став більш відповідальним, свідомим, твердим у своїх рішеннях. Знаю, що вже коли взявся до якоїсь роботи – то не можу залишити її. На сході я також зрозумів, наскільки цінною для мене є родина, і як я усіх люблю. Це випробування було не даремним. Тепер я точно знаю, чого хочу і як цього досягти.
Чотирнадцятого жовтня Олександр, як і інші чоловіки, відсвяткував День захисника України. Зустрівся зі своїм бойовим товаришем Михайлом Шандерою з Городка. Поговорили про війну і згадали загиблих побратимів, які віддали свої життя, але пам’ять про них не зітреться.
Gismeteo 
