Буквально кілька днів тому, 25 жовтня, свою 94 річницю зустрів Афанасій Георгійович Кутаков, учасник бойових дій у Великій Вітчизняній, людина, досить відома у Сатанові. А місяцем раніше 90-річчя відзначила Яніна Олексіївна Фокіна. Обидві події святкували весело, адже 90 років — це ще вагоміше, ніж, приміром 25...
Афанасій Георгійович — один з підопічних соціального робітника Світлани Шелеги. А найстарша у неї — 96-річна Лідія Іванівна Дубицька. Усю минулу зиму бабуся плела вовняні шкарпетки для учасників АТО. Нитки якісні брала, зв’язувала шкарпетки попарно, і з любов’ю передавала волонтерам для наших захисників. До речі, Афанасій Георгійович передав на передову кілька своїх теплих речей. У кишеню кожної куртки клав записку: «Захисникам Вітчизни від інваліда 1 групи, учасника бойових дій Кутакова». Кому, як не йому, розуміти, як там, у пеклі війни...
Яніною Олексіївною опікується інший соціальний робітник — Алла Розгон. Обидві — і Світлана, і Алла — обслуговують у Сатанові по 15 одиноких людей похилого віку. Про те, що їхня робота складна, здається, не варто й говорити. Однак, вони не те, що звикли, — прикипіли до своєї роботи. Алла працює уже 14 років, Світлана — 10. Адже саме Алла колись порадила Світлані йти до них працювати:
— Це сталося, швидше, випадково, — розповідає Алла Анатоліївна. — Вона, уявіть собі, на початку навіть плакала, так було важко. А я її заспокоювала: треба протриматися хоча б три місяці. Ну ось, протрималася, і тепер спробуйте скажіть їй, щоб пішла від нас. Та де вона піде?! Чим довше працюєш, тим більше любиш і роботу, і своїх підопічних. Ми ж однією родиною давно стали. Знали б ви, як вони нас чекають! І навіть не стільки, щоб щось по господарству допомогли, а просто хочуть з нами порозмовляти. Розповісти, що снилося їм, що болить, що докучає найбільше. Ми для них і помічники, і психологи, і вчителі, і лікарі...
— Рідні наші, авжеж, — продовжує розмову Світлана Михайлівна. — Та ми до батьків своїх стільки не їздимо, а до них — двічі на тиждень ідемо. І по телефону часто спілкуємося, і вдень, і вночі, всіляко буває. То хіба ж вони не наші?.. Усе про нас знають, і про дітей наших, і про онуків, і про кумів навіть! Мудрість їхню цінуємо, прислухаємося до них, адже з висоти своїх літ можуть порадити нам лише найкраще. Ось недавно одна бабуся сказала мені: «Якщо, дитино, хтось про тебе щось недобре каже, ти нікому про це не розповідай. Ти ж не знаєш, як по-справжньому ставиться до тебе той, кому ти це розкажеш. А промовчиш, то й менше людей візьмуть це на язики...»
І Світлана, й Алла ніколи не рахуються зі своїм часом і не працюють суто за буквою інструкції. Буває, до когось треба й щодня навідатися, якщо хворіє, приміром, чи просто слово заспокійливе хоче почути, адже серце на схилі літ може боліти і від думок важких, і від жалю невимовного. І коли після розмови заясніє обличчя старенької, усміхнеться вона до соціального робітника, тоді, вважай, робота зроблена. Бо таки найголовніше в їхній роботі — душа. Тому, вже на порозі хати, дівчата відчувають який сьогодні настрій у підопічних, і відразу починають його поліпшувати...
Ірина Шевчук, завідуюча відділенням соціальної допомоги вдома Городоцького територіального центру соціального обслуговування (надання соціальних послуг), каже, що соціальний робітник надто важлива фігура на селі. І, здебільшого, є активним помічником органів влади. Та найголовніше, що основним принципом їхньої роботи є людяність. А для самотніх стариків нема нічого важливішого від щирої розмови, розуміння й допомоги. Чи не тому, власне, усі підопічні називають соціальних робітників і сестрами, і доньками, й онуками... І запевняють, що рідніших, ніж дівчата, у них немає. Коли вони приходять, відступає самотність. А що іще треба?..
Gismeteo 
