Маленький Іванко не може натішитися: нарешті усі вони разом. Підбіжить до мами, обійме міцно і вкотре перепитає: «Ти ж більше не поїдеш?». Затим до батька горнеться. І старша на рік Варвара, здається, вже давно не була такою радісною. «Як добре, що усі мої рідні зі мною», — якось по-особливому чутливо каже господар Володимир.
Історія сім’ї Стадників може стати серйозною наукою для інших сімей. Тому й вирішили вони поділитися пережитим із нашими читачами.
Багато гіркоти довелося пізнати Володимиру після розлучення. Щоб пошвидше забути минуле, вирушив у далеку дорогу, до рідного брата у порт Находка. Погостював, а потім поїхав відвідати ще одного, котрий із сім’єю осів у Москві. Там і пощастило офіційно влаштуватися на роботу монтажником охоронних сигналізацій. У його рідних Вільхівцях на Чемеровеччині з роботою, як відомо, не густо. То й батьки не перечили, аби був поближче до братів, працював і потроху розпрощався з переживаннями про невдалий шлюб.
Відверто кажучи, він і не сподівався, що в далекій Москві його роз’ятрене серце зможе охопити велике й серйозне почуття. Але коли на одне із сімейних свят до братової дружини прийшла подруга й заразом колега по роботі, то якось відразу відчув поряд споріднену душу. Зав’язалася розмова, і на якусь мить здалося, що знає Євгенію усе життя. А згодом корінна москвичка дала згоду українському парубку бути його дружиною.
«Коли є любов і взаєморозуміння — усі бар’єри здолаються: мовні, побутові, національні, — розповідає Володимир. — А після народження дітей мені наче крила за спиною виросли. Донечка Варвара і синочок Іванко наші почуття тільки зміцнили».
Проте вісточки з рідної сторони все частіше змушували Володимира замислюватися. Його батьки ставали немічними. «Виростити трьох синів і залишитися на старість бездоглядними, не приведи, Господи, нікому», — не раз думав він. То й потроху готував Євгенію до того, що доведеться, можливо, полишити Москву і перебратися в Україну.
Переживання, неспокій враз увірвалися у затишну московську квартиру, коли сусіди з Вільховець подзвонили і повідомили, що мама упала на подвір’ї, що в неї перелом шийки стегна. Роздумувати було ніколи, взяв із собою дітей і поспішив на поїзд. Згодом, розрахувавшись із роботи, у Вільхівці приїхала й Євгенія. Господарювали, доглядали батьків: мама практично злягла, і батько, для котрого страшним ударом стала звістка про трагічну загибель онука від старшого сина, як кажуть, здав на очах.
За цими клопотами і не звернули уваги, що згідно з законодавством, перебувати на території України громадянам інших держав дозволено лише три місяці. Коли ж спохопилися, минуло вже значно більше. У Чемеровецькому паспортному столі пояснили, що доведеться заплатити штраф, а для оформлення дозволу на постійне місце проживання Євгенії Стадник необхідно повернутися в Росію, а вже через три місяці – знову в Україну. Але оформляти відповідні документи вона поїхала не відразу, а через півтора місяця.
На кордоні українські митники наказали вийти з потяга. Прострочені терміни зіграли не на користь. Оформили протокол і повідомили, що квитанція на оплату штрафу надійде в Москву.
Дуже довго тягнулися для Євгенії ті місяці. З нетерпінням чекали на маму й діти. Нелегко доводилося Володимиру, адже на руках хворі літні батьки, двоє дітей, на ньому уся хатня робота. Самому довелося збирати дітей до школи. Ваню — у перший клас, Варю — у другий. Але труднощі переборював з думкою що ось-ось, через кілька тижнів, вони таки зустрінуться.
З такою надією поверталася в Україну Євгенія. Але на кордоні на неї чекала звістка, від якої мало не зомліла: в’їзд в Україну їй заборонено на три роки. Жодні пояснення до уваги не бралися, довелося повертатися в Москву.
Приголомшила ця звістка і Володимира. На мить здалося, що не витримає усіх цих випробувань. Та невже й справді не зможе достукатися до посадовців? Невже йому не допоможуть? Невже три роки його діти не бачитимуть мами? Став додзвонюватися на гарячу лінію Адміністрації Президента, Митної служби України. Їздив у Суми до керівника прикордонного загону, який прийняв рішення про заборону в’їзду. Чимало бюрократичних перешкод подолав Володимир Стадник за допомогою небайдужих людей. І йому таки пішли назустріч. Тепер переживання позаду і нарешті сім’я разом. Яке ж то щастя — обіймати рідних людей…
Gismeteo 
