«Знайди мету — ресурси знайдуться» — цей вислів, залишений нащадкам Махатма Ганді, послужив сенсом життя для простої селянської родини із села Варварівка Полонського району. В дійсності ж ні Іван Семенович, ні Зоя Іванівна ніколи не чули про індійського мислителя та про його мудрі вислови. А підтвердили вони ці постулати практикою свого життя.
Родина приїхала на Україну з Молдавії на початку 90-х років, щоб доглядати хворого батька дружини, в минулому — знаного в окрузі голову колгоспу та місцевої сільради Івана Кулика. Це саме завдяки його старанням у с. Варварівці була одна з кращих в окрузі садово-городніх бригад і радував своїми плодами колгоспний садок, який сьогодні прийшов у повний занепад. Так розпорядилася доля, що Іван та Зоя Ширпали прожили тут до старості, адже за кілька днів по приїзду раптово померла мати і ні на кого було лишити батька, і без того вбитого спогляданням важких картин перебудови та занепаду колись процвітаючого колгоспу. Так і залишились у Варварівці, встигши побудувати хату у віці, коли уже «давно за…» Єдине, що допомагало долати життєві перешкоди та негаразди — це віра у Бога. Правда, дорога до храму була неблизькою, у прямому значенні слова — за кільканадцять кілометрів у сусідньому селі. Тож і вирішив Іван Семенович побудувати у селі церкву.
Ідея односельцями була сприйнята неоднозначно, у першу чергу, питання стосувалося повної відсутності коштів, а на голому ентузіазмі на початку 2000-х років далеко не заїдеш. Проте тут у пригоді селянину і стала махатмагандівська теорія про поставлену мету і пошук ресурсів для її втілення. Самотужки накреслити проект свого храму, без базових будівельних, інженерних та проектантських знань. Єдине, що знав напевне, — що фундамент майбутньої церкви має бути хрестоподібним. Копійчина до копійчини збирали кошти по людях, підприємцях, шукали заможніших спонсорів, виходили навіть на земляків, які проживають за кордонами України. Всю бухгалтерію вела дружина Івана Семеновича, періодично звітуючи перед односельцями, скільки коштів зібрано, коли, ким і на що витрачені. За понад десяток років від дня відкриття храму вона ще й досі зберігає ту бухгалтерію, розповідаючи, що навіть зараз знаходяться бажаючі понишпорити по цифрах, щоб запідозрити їхній ентузіазм у чомусь не дуже чесному.
Так, камінчик до камінчика, і вже за кілька років новозбудований храм засяяв новими куполами. Про ті куполи з усміхом тепер згадує Іван Ширпал. «Гроші доводилося збирати і по хатах, і по базарах, давав хто скільки міг, — і по 1, 2, 5 гривень. Коли я, заручившись підтримкою свого земляка, нині покійного Володимира Сабодана, приїхав на Київщину до майстрів, що спеціалізувалися на куполах, то вони запросили за роботу 6 тисяч гривень, в мене ж було лише 4. Але коли я почав витрушувати з торби всі гроші, а це були купюри по 1,2, 5 гривень, то майстри, зніяковівши, відразу ж погодились на мою ціну».
Єдине, з чим у новозбудованому храмі не мало бути проблем, то це з іконами. У селі Варварівка Полонського району доживав свого віку старець Стефаній, і в його будиночку, який знаходився неподалік родини дружини Івана Семеновича, було дуже багато різного церковного начиння, яке віруючі люди, боячись релігійних переслідувань, трепетно зберігали. Лише 130 ікон, що належали старцю, було привезено з будинку прихожанки з Полонного. Але є момент, що викликає і сьогодні ніяковіння у подружжя Ширпалів. Ікони до церкви вони віддавали всі, проте священики, яких було кілька, у храмі вивішували не всі, були і випадки, коли старовинні ікони з храму десь пропадали. Незатребувані ж простенькі ікони від старця Стефанія припадають пилом на церковному горищі та в комірчині Івана Семеновича. Інколи Зоя Іванівна дарує їх вірянам, які того потребують, іконку з ликом ангела-охоронця було подаровано родині, в яких важкохвора дитина. «Вартість і сила цих ікон не в тому, що вони писані маслом чи фарбою у 18 столітті, а в духовності. Адже впродовж багатьох років столітній старець Стефаній саме під цими іконами молився, і саме з їх силою зцілював немічних. Прикро, що на цей факт ніхто не зважає». Те ж стосується і кадила та лампадки, що належали старцю Стефанію, і які мало не на смітнику біля церкви підібрало подружжя після того, як черговий священик купив собі нове церковне начиння. Що ж до продажу старовинних ікон, як одного із способів збагачення, то родина Ширпалів упевнена, що це є великий гріх. У їхньому житті був випадок, коли на початку будівництва храму було прийнято рішення продати одну зі старих ікон в іншу церкву, а ці гроші витратити на будівництво. Старий монах із лаври застеріг, що цього робити не можна. Ікону повернули назад, і вона почала оновлюватись, без жодної реставрації набувала первісного вигляду.
Вже десяток років височіє у селі Варварівка церква, як виконання старцевого завіту про те, що в цьому селі вона все ж буде збудована, повернуто частину старих ікон до духовного храму. Старання Івана Семеновича Ширпала, як ініціатора і організатора будівництва храму, оцінені високими релігійними нагородами і подяками, вдячні і парафіяни варварівського храму. Болючим все ж лишається незатребуваність релігійного начиння та ікон від старця Стефанія, які продовжує зберігати родина і чекати того дня, коли знайдуться люди з хорошими помислами і благими намірами, які збережуть і передадуть нащадкам духовні реліквії.
Gismeteo 
