Є люди, як зорі, котрі, здається, для того в наш світ приходять, щоб іншим від їхнього життя — світліше стало. Митрофорний протоієрей Микола Фатич — із розряду таких. Ось уже чверть століття, рівно половину із прожитих ним літ (28 червня отцю Миколаю виповнилося п’ятдесят), зірка отця Фатича, як Божа лампадка, світить не лише прихожанам Свято-Покровської церкви у Волочиську, де він служить настоятелем, а й вірним інших церков і парафій. А звідтоді, коли в листопаді минулого року він, за покликом душі і серця, долучився до учасників Революції гідності в Києві, ставши духівником Хмельницької сотні, зоря його подвижництва засяяла з новою силою. «Батюшкою з Майдану» нарекла його вітчизняна і світова преса. І це звання, за словами самого отця Фатича, — найдорожче йому за всі мирські і церковні титули.
...Ми домовилися зустрітися з ним біля дверей храму, та, завітавши в обумовлений час на церковне подвір’я, обгороджене добротним парканом, я уздрів лиш четверо дужих чоловіків, які дружно вивантажували пиломатеріали з тентованого грузовика. Священика, у звичному «облаченії», поблизу не було.
«От тобі й маєш! А мене попереджували, що отець Миколай по-військовому пунктуальний!» — подумав я і вголос звернувся до вантажників:
— А чи не бачили ви батюшки, люди добрі?
У відповідь ті дружно розсміялися.
— А от він, наш пастир! — кивнув один із бригади на сивочолого чоловіка, який, схилившись над купою свіжоструганої деревини, припасовував щойно вивантажений обаполок. І стільки було непідробної гордості в цьому — «Наш пастир!» — годі й передати словами.
— Микола Фатич! — випроставшись, відрекомендувався «той» і зніяковіло став обтрушувати тирсу з одежі. — Хочемо відремонтувати приміщення колишньої церковноприходської школи, тож оце саме крокви, балки, мурлати на дах, — пояснив.
— Як для священика, отець Миколай добре обізнаний із будівельною термінологією, — посміхнувся я, і батюшка, видно, зрозумів ту мою посмішку.
— Не буду хвалитися, але будівельні норми і СНіПи за останні 25 років свого життя я опанував не згірш від псалмів і тропарів. Не повірите, ця от церква, — кивнув він на храм, до якого ми наближалися, — від фасаду до маківки оцими от п’ястуками зведена, — мовив він і в доказ простягнув сильні засмаглі руки.
І це істинна правда. Коли весною 1991 року, після закінчення Загорської духовної семінарії і нетривалого служіння в автокефальному храмі Петра і Павла в Кам’янці-Подільському, отець Микола Фатич прибув до Волочиська, на місці нинішньої Свято-Покровської красуні-церкви було порожнє місце. Тож службу Божу йому довелося правити просто неба. Потім під храм волочисці переобладнали приміщення колишньої церковноприходської школи (те саме, яке тепер він збирається ремонтувати), а на осінь — заклали підвалини храму. Щоправда, тоді мало хто вірив в успіх цього будівництва. І не тому, що батюшка був замолодим для подібного подвижництва. Дев’яності роки, хто пам’ятає, — це роки дикого капіталізму і такої ж дикої інфляції, коли «вечірня» ціна на товар могла бути вдвічі більша за «вранішню». Та попри все він вірив — настане час, і церковний дзвін сповістить про його перемогу!
І цей день настав. Ви не повірите, минуло всього 5 (п’ять!) років з початку будівництва, і 14 жовтня 1996 року в новозбудованому Свято-Покровському храмі Української автокефальної церкви міста Волочиська відбулося перше богослужіння. Трепетно і величаво звучав тоді голос отця Миколая, який радісно зазивав парафіян до храму Божого: «Прийдіть, поклонімося і припадімо до Христа Бога — царя нашого!». Тоді участь у святковому богослужінні, окрім тринадцяти священиків із Хмельницької, Тернопільської областей, взяв і святійший патріарх УАПЦ Димитрій (Ярема). На знак духовного подвигу і особистої перемоги Миколи Фатича архієрей УАПЦ подарував йому митру.
Так, це була перемога, та лише ті, хто був ці п’ять років поруч з отцем Фатичем (передусім його дружина і супутниця Оксана), знали, як нелегко далась йому ця перемога. Заради неї він навіть поміняв іномарку на вантажівку і, пересівши з престижного «Фольксвагена» на старенького КАМАЗа, об’їздив ним, як то кажуть, Крим і Рим, звозячи у Волочиськ цеглу, цемент, скло, фарбу, які на той момент, попри дороговизну, стали ще й неабияким дефіцитом. Адже, користуючись моментом, повсюдно вибудовувати власні вілли і палаци взялися новоявлені скоробагатьки, готові вдвічі-тричі переплачувати за піддон лицьової цегли чи мішок цементу. Тож піди — потягайся, бідний батюшко, з нуворишами-забудовниками на ринку дефіцитних будматеріалів!
Бачачи запал молодого панотця, навколо нього стіною згуртувалися прихожани. І не лише вірні автокефальної церкви.
— Мені везло на людей, — каже священик. — Ніколи не забуду, як «господар району» — Віктор Султан, перейнявшись моїми клопотами щодо будівництва храму, якось запитав: а ти ж доки по квартирах маятимешся? (Мовляв, швець без чобіт: церкву-
мільйонершу згідно з кошто-
рисом будуєш, а сам — по чужих кутках тиняєшся?) На що я відповів, що на власну хату ще не заробив. І знаєте, що зробив Віктор Никифорович? Трикімнатну квартиру, яку районна влада планувала виділити молодому прокурору, віддав... моїй сім’ї!
Вагонами після того йшли скарги на Султана в столицю. А він на всі ці чолобитні лиш посміхався, мовляв, нічого, переживу! Прокурорів у нас багато, а такий батюшка, як Фатич, у нас один.
І це казав, нагадаю вам, комуніст, у минулому — перший секретар райкому партії!
Окрилений таким ставленням до себе і своєї духовної місії отець Миколай після трудів праведних по спорудженню храму не став спочивати на лаврах, а започаткував нове будівництво. Як мовиться, куй залізо, поки гаряче!
— Церква без дзвіниці — це наче птах без крил, немов людина без голосу, — пояснював прихожанам суть свого нового проекту. — Можна, звичайно, дзвони на церкві прилаштувати, — твердив, але що то за краса, коли обіч храму височітиме дзвіниця, благовіст якої буде чути аж у сусідньому Підволочиську!
І дзвіниця вийшла, як лялечка. На Покрову 2009 року її чиста мелодія, як джерельна вода для подорожніх у спеку, наситила спраглих духом парафіян Свято-Покровської церкви нечуваної краси дзвоном. Наче в спокуту за те, що заклопотаний мирською справою по спорудженню дзвіниці він не зміг у повній мірі долучитися до подій Помаранчевої революції, отець Миколай на знак прихильності до її учасників звелів пофарбувати дзвіницю у теплий оранжевий колір.
— Хай бачать усі, у який героїчний час ми споруджували нашу красуню!
Воістину незвідані путі Господні. Як і промисел Божий. Узяти хоча б його — Миколи Фатича, навернення до священицького сану. Зрісши у віруючій родині села Лихобора Турківського району на Львівщині (в тому самому, 300 вихідців із якого священнослужать у різних куточках України), він не думав-не гадав, що настане час, і він розділить долю старших братів-священиків. Закінчив школу, пішов в армію. Навіть встиг на цілині попрацювати. А потім поїхав до рідного брата у Кіров, де той служив у тамтешньому кафедральному соборі. І, зустрівши біля храму старця, чи то юродивого, чи — блаженного, почув від нього:
— Не в соборі, отроче, Господь чекає тебе, а в лаврі!
Розказав брату про цей випадок, а той зауважив:
— Недарма мовиться: що на небесах писано — на землі не перепишеш! Видно, тобі, Миколо, теж лежить дорога в Сергієво-Троїцьку лавру — в семінарію.
Час навчання в семінарії він згадує, як найкращі дні свого життя. Ще б пак! Адже і в семінарії, і на подвір’ї Свято-Троїцької лаври, що в Загорську, ще витав дух, запроваджений її недавнім ректором — Володимиром Сабоданом. Захоплення постаттю майбутнього, нині вже, на жаль, покійного, митрополита незалежної України вирішило вибір його подальшого місця служіння Богові і людям. Знаючи, що блаженнійший родом із Хмельницької області, отець Миколай розпочав свій духовний шлях саме на Поділлі.
А потім було 1 грудня 2013 року, день, який змінив усе його життя. Дізнавшись із новин про кривавий розгін студентів на Майдані Незалежності, він, узявши із собою «похідний кіот», як сам жартома каже, себто валізу із найнеобхіднішими речами для здійснення православного культу, вирушив на вокзал. І хоч поїзди, що проходили через Волочиськ на Київ, уже були вщент заповнені пасажирами зі Львова, Тернополя, Івано-Франківська, святого отця провідники взяли без вагань.
Так він став духівником Хмельницької сотні і «настоятелем» наметової каплички, розташованої у секторі хмельницьких мітингарів.
Звістка про те, що у подолян є «своя церква» із справжнім батюшкою, миттю розлетілася Майданом Незалежності, і незабаром отець Миколай став сповідати і причащати усіх мітингарів.
Власне, там, на революційному Майдані, він зрозумів те, чого й досі не можуть чи не хочуть зрозуміти ієрархи українських церков на шляху до повного і безумовного об’єднання в єдину Українську православну соборну і помісну церкву. Адже єдина церква, переконаний отець Миколай, в Україні є. Бо церква — це не будівля. Церква — це люди. А люди на Майдані показали, що вони єдині. Єдині у своїм прагненні до свободи, до незалежності, до гідного європейського життя...
Коли після Водохреща події на Майдані стали набувати кривавих обрисів, отець Миколай із «запілля», себто із наметової церкви перебрався на передову, на барикади, де й перебував до перемоги Революції гідності. Саме тут у найдраматичніший момент протистоянь між мітингарями і «Беркутом» фотокореспонденти провідних агенцій світу зафіксували батюшку з Майдану на своїх світлинах, чим зробили відомим на весь світ.
— Що думали ви, перебуваючи на барикадах? Чи не страшно було, коли поруч свистіли кулі снайперів?
— Не страшно було, — каже і додає: — За себе. А от за інших... отець Миколай на мить замовкає. — Поруч мене було багато молоді, фактично — ровесники моїх дітей. От за них було страшно. Я бачив кров, бачив смерть, відспівував невинно убієнних і на Інститутській, і в Будинку профспілок. І тоді, і тепер дві думки крають моє серце. Перша, щоб подібне більше не повторилося. І друге, щоб усі наші жертви не виявилися марними.
Що й казати, побоювання з огляду на події, що відбуваються сьогодні в Донецьку і Луганську, — не безпідставні. Та він упевнений: Україна вийде із них оновленою і зміцнілою. За що день і ніч молиться отець Миколай разом із парафіянами свого Свято-Покровського храму.
Gismeteo 
