Хмельниччина, як і вся Україна, весь православний світ, в ці дні зі сльозами і світлим сумом згадує нашого земляка, уродженця Летичівщини Володимира (Сабодана), Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України, предстоятеля Української православної церкви, Героя України, який п’ятого липня, на 79-му році життя, після тривалої хвороби відійшов до Господа.
Владика мав у своєму серці найтепліші почуття до рідного краю, він любив людей, особистим прикладом, власним життям утверджуючи високі ідеали, які проповідував з церковного амвона. Ті із наших земляків, кому поталанило зустрічатися з ним на життєвому шляху, розповідають, що це була Людина, яка любила навіть ворогів (хоча їх у нього, хочеться вірити, було небагато). Блаженнійший Володимир і за життя, і тепер, з висоти свого піднебесся, постає як велика духовна постать, серце якої яскраво палахкотіло любов’ю до України, до всього рідного — села Марковець, де мати народила, до української пісні, любої ще з дитинства… І понад усе до Слова, яке й стало початком шляху…
Пропонуємо вашій увазі короткі спогади про владику, якими поділилися родичка сім’ї Сабоданів Людмила Вікторівна Мандибура з Деражні і відомий на Поділлі сподвижник культури Микола Васильович Черкаський. Сподіваємось, що спогади, особисті враження земляків послужать ще одним яскравим штрихом до офіційної біографії спочилого в Бозі предстоятеля церкви.
З розповіді Л. В. Мандибури
23 листопада 1935 року у селі Марківцях, що розкинулося понад Південним Бугом, в благочестивій віруючій сім’ї Маркіяна і Феодосії Сабоданів народився четвертий син — Віктор, якому судилося стати предстоятелем Української православної церкви. Дитинство майбутнього духовного пастиря минуло в храмі, у вівтарі, де Віктор прислужував, що, напевно, й вплинуло на подальший вибір свого шляху. Батьки змалечку навчили хлопчика починати і закінчувати день молитвою. «Все, що ми маємо чи будемо мати — усім ми зобов’язані Господу», — навчали вони сина. «Для мене Божим даром були мої батьки», — ці слова Митрополит Володимир промовляв неодноразово. (Батько помер 1975 року на 84-му році життя, мама — 1980 року на 86-му). У сім’ї було четверо синів: Михайло (загинув під час війни), Олександр (проживав у Деражні, помер у Києві) Степан (жив і помер у с. Кудинка Летичівського району) і наймолодший Віктор.
Брати жили дружно, завжди допомагали один одному. Кожному доля простелила свій шлях, а Віктору змалечку судилася Божа дорога.
Не можу не згадати про один епізод, як до церкви його привела мама. Якось на свято Благовіщення, розповідала вона, захворів паламар, і батюшка запросив Віктора у вівтар. Маленький Віктор (тоді йому було сім років) перехрестився і вклонився до землі перед престолом, щоб залишитися на все життя служити Богу...
З раннього дитинства дуже зворушливою була його любов до матері, яку поважав, яку слухався, якій постійно допомагав — він, наймолодший із синів, виконував всю «дівочу» роботу. Не раз, було, вбереться у фартушок, в руки горшечок з вапном і — гайда підбілювати припічок…
1954 року Віктор Сабодан вступає до Одеської духовної семінарії. Цей факт сім’я ретельно приховувала. Мені, четвертокласниці, казали, що він пішов вчитися на розвідника. Вже у дорослому віці я зрозуміла, що в цих словах певною мірою була правда, адже діяльність духовного пастиря, особливо в умовах тодішньої системи, не могла не пов’язуватись із небезпекою для життя.
Віктор Сабодан у 1962 році, невдовзі після закінчення Ленінградської духовної академії, приймає священицький сан і постриг у чернецтво з іменем Володимир — на честь святого рівноапостольного князя Володимира, Хрестителя Русі. Щоразу, коли приїздив до Деражні, зупинявся у брата Олександра, який жив у старому містечку, біля річки. Мені дуже запам’яталось, як він приїжджав з другом-семінаристом Борисом Удовенком (нині — протоієрей, служить у православному храмі на Куренівці). Обидва дуже любили співати: Борис — першим голосом, Віктор — другим. Аби ще краще розвинути голос, як зізнавались самі, вони просилися на репетиції хору Одеського оперного театру. А тут, в Деражні, було, коли заспівають при відкритому вікні, з двох вулиць збігалися люди слухати.
Пісня рідна, українська займала в його серці почесне місце. Вже як предстоятель УПЦ, Блаженнійший при нагоді просив артистів, особливо земляків, наспівати йому рідні мотиви. Коли слухав пісню, на очі навертались сльози.
Любив поезію. Сам писав вірші. Ось один із них (видрукуваний на звороті фотографії з особистого альбому Людмили Вікторівни — ред.).
Краю весен, милий зроду,
Вік з тобою не старіть!
Задивлюсь на ясні води,
Закохаюсь на сто літ!..
Сивим цвітом черемшини
З вітром злим не відцвіту,
Не забуду, не покину,
Не залишу, як піду.
Хто ці гори помережив?
Хто стежок прослав рядки?
Хто за полем вправно стежив,
Заквітчав у колоски?..
Бризне сонце з небозводу,
Луг радіє — медоцвіт,
Задивлюсь на ясні води,
Закохаюсь на сто літ!..
Їдучи на свята додому, молодий семінарист брав дуже важку валізу, яку ми пробували підняти, але не змогли, і навіть жартували, що там, мовляв, камінці. «Там найбільший на світі скарб — більший за золото, за оксамит, — відповідав стиха, — там книги».
Під час навчання у семінарії Віктор просив дати йому послух у бібліотеці. Так всю ніч й просиджував за книжками. Мудрість від книг, від науки поєднувалася в ньому з істиною духовною, внутрішньою.
Владика завжди був простий у спілкуванні, добродушний, веселий. Разом з тим, мав твердий стрижень у вірі. Непохитний. Дуже тепло, по-батьківськи ставився до семінаристів — і коли перебував на посаді ректора духовної академії, і на посту предстоятеля УПЦ. «Вони навіть самі не знають, на який йдуть подвиг…», — висловлювався владика у колі родини.
Блаженнійший скучав за рідним краєм, за батьківською хатою у селі Марківці і при кожній нагоді відвідував рідних, відпочивав у своєму саду, тішився ромашками, співом птахів і перешіптуванням бджілок. Прокидався о 4-й годині ранку, коли ще село спало, йшов до річки по свіжій росі і нас усіх кликав з собою. Кожен його приїзд у Марківці (по три-чотири рази на рік, два з яких були обов’язковими — на свято ікони Почаївської Божої Матері і на Радоницю, що після Проводів у вівторок) ставав велетенською духовною радістю, яку неможливо передати словами. Останній його приїзд на батьківщину, до слова, відбувся минулого року, наприкінці липня.
Владика нікого не обминав своєю увагою, його душепастирське служіння розповсюджувалось на всіх ближніх. Коли служив Літію на сільському цвинтарі біля могилок батьків, то обходив всі ряди, де покояться родичі, однокласники, всі, кого знав, пам’ятав! За всіх молився Богу. Допомагав усім нужденним — хворим на лікування, одиноким бабцям на дрова.
Кому доводилось бувати у Марківцях, той бачив, який там височіє храм ХVІІІ століття, той самий, що його вберегли від руйнування і закриття сталінською владою у 30-х роках батьки Блаженнійшого Володимира разом із сестрами Головчинецького монастиря. Реставрація храму в наш час відбувалась під особистим керівництвом Митрополита Володимира Сабодана і за його власні кошти.
Розповідає Микола Васильович Черкаський
— Особисто я мав честь вісім разів зустрічатися з Блаженнійшим Митрополитом Київським і всієї України Володимиром (Сабоданом), предстоятелем УПЦ МП. Дві з них відбулися у його кабінеті в митрополії. Перша зустріч — років три тому, на яку мене благословив владика Антоній, митрополит Хмельницький і Старокостянтинівський, була пов’язана з питанням організації музею сім’ї Сабоданів на батьківщині Блаженнійшого в селі Марківці. Ми розмовляли годину — Блаженнійший дуже тепло відгукнувся про отчий край.
Я дочекався від нього благословення стосовно музею, подякував, пообіцявши передати владиці Антонію, що Блаженнійший доручає йому керувати цією справою. Пізніше Священний синод постановив передати хату-садибу Головчинецькому монастирю. Думаю, що потреба у створенні музею тепер є особливо актуальною.
Ще раз я побував у цьому, до речі, доволі скромно облаштованому кабінеті, коли Блаженнійший покликав до себе на День Незалежності України, 24 серпня 2012 року, на прийом з нагоди відзначення мене серед інших нагороджених орденом Святого Димитрія. Оскільки напередодні мені передали прохання Блаженнійшого приїхати з кимось із самодіяльних митців, хто міг би гарно заспівати, то разом зі мною були запрошені на прийом директор Деражнянського районного будинку культури Віктор Шарапов та керівник гурту «Нижняночка» Володимир Мозолюк. Як подарунок для Блаженнійшого ми взяли найкращий із підготовлених на виставку до свята короваїв — із села Явтухи.
Коли зайшли до кабінету, Блаженнійший привітався, поцілував коровай і звернувся до нас з такими словами: «А ви можете щось заспівати?» Спочатку ми виконали пісню І. Сльоти «Не згоряє зоря», після цього він попросив заспівати про матір. Отож ми заспівали пісню «Про рушник» П. Майбороди, а потім разом з усіма присутніми — «Многая літа».
Блаженнійший передав мені 19 грамот — для учасників гурту «Нижняночка», яких він вже мав нагоду почути на сцені Палацу культури «Україна» під час великого концерту майстрів мистецтв на честь свого 75-річчя, і запитав, чи не змогли б «ці жіночки» приїхати до нього в Марківці другого вересня. «Нижняночка» з радістю відгукнулася на запрошення. Після служби у храмі відбулась наша з ним зустріч. Митрополит Володимир особисто вручав нагороди, благословляв кожного.
«Нижняночка» знову виконала його улюблену пісню «Меджибіж — Головчинці — Марківці» (муз. І. Пустового, сл. О. Янцаловського), декілька жартівливих співанок, а на прощання владика звернувся до хористів: «А чи можете ви заспівати мою пісню — «Ромашка белая»? І полинула знайома усім мелодія пісні, яку більшість із нас вважає народною…
Gismeteo 
