10 жовтня виповнився рік, як у засвіти відійшов Микола Мазур — народний художник України, почесний громадянин Хмельницького, скульптор, живописець, педагог. Цю світлу особистість, цього прекрасного Майстра й каторжника праці, мудрого співбесідника пом’янули рідні, друзі, шанувальники мистецтва в обласному художньому музеї.
Вечір пам’яті відкрила Лариса Чернова, директор музею:
— Микола Мазур був неспокійної творчої вдачі. Хмельничани добре знають його живописні, графічні, скульптурно-монументальні роботи. Він постійно переймався долею України, її культурою, історичним минулим. Це виливалося в художніх творах митця. Завдячуючи Мазуру, наше місто відрізняється з-поміж інших міст.
Справді, як не згадати дивовижні казкові композиції, розміщені в парку ім. М. Чекмана, у сквері ім. Т. Шевченка, біля колишнього кінотеатру «Сілістра», а ще — «Веселий потяг» у фойє кінотеатру «Планета». І всі ті різнокольорові творіння «ожили» з металобрухту! Гості міста й туристи розглядають їх із великим захопленням. У захваті — й малюки. А ще — його «Ангел» («Вість»), пам’ятники загиблим воїнам в Афганістані, Вячеславу Черноволу і монументальна скульптура «Віра, Надія, Любов» на Майдані Незалежності. Тому цілком щиро сказала Оксана Мазур, донька і художниця, що «Цю людину неможливо не пам’ятати». І додала:
— Батько ніколи не говорив на виставках про себе, а про всіх. «Що найцінніше у житті? — І відповідав: — Це життя, — ось що він сповідував. Не гроші, не машини і таке інше. Життя, наповнене творчістю, добром.
…На екрані — Микола Іванович, на одній із вулиць міста дає інтерв’ю тележурналісту. Уважно зал вдивляється і слухає голос митця. Ніби ще недавно це було, ось-ось увійде сюди сам усміхнений художник… Потім бачимо сивоголову матір, теж уже покійну, яка згадує Миколине дитинство. Як кожна сільська дитина, він пас корову, допомагав по господарству. А траплялася вільна хвилина — малював. Тому, коли настав час, на кого вивчитися (батьки радили різні спеціальності), хлопець наполіг на своєму виборі: «До цього, що ви кажете, моя душа не лежить, я буду художником». І 15-річний Микола поступив в Одеське художнє училище ім. М. Грекова… Через кілька десятиліть М. Мазур напише картину і зізнається: «У бабусі на руках — це я». То був голодний 1947 рік. Із шести дітей Мазурів він один вижив. Митець родом із Кубані, корінням — з Чернігівщини, діди і прадіди походили з козаків.
Олександр Дудар, композитор і баяніст, заспівав пісню «Син козачий» (слова Павла Гірника). Обидва вони, як письменник Броніслав Грищук і фотомайстер Олександр Соленцов, — найближчі друзі Миколи Івановича.
Нема ні темряви, ні світла,
І самота — не самота…
Це вже артисти з театру ляльок декламують віночок зажурених, як доля України, але незламних за духом, поезій Павла Гірника, лауреата Національної премії ім. Тараса Шевченка.
Пам’ятає художника Мазура Батурин, Старокостянтинів, Меджибіж, Мирний у Якутії, Єкатеринбург на Уралі, в яких зберігаються його рукотворні шедеври. Живописні полотна видатного майстра є також у музеях і приватних колекціях у зарубіжних країнах. Багато оригінальних мистецьких проектів, на жаль, він не встиг реалізувати… Незадовго до смерті в інтерв’ю для «ПВ» Микола Мазур сказав: «Мені весь час хотілося і хочеться щось робити. І не що-небудь, а потрібне людям… У своїх художніх творах я сповідаюсь і перед ними, і перед собою».
Про незабутнього художника говорили поети Павло Гірник і Володимир Дмитрик, мистецтвознавець Людмила Рожко і професор Хмельницького національного університету Ірина Баннова, актор міського монотеатру «Кут» Володимир Смотритель і журналіст Богдан Теленько, сестра Мазура Валентина Матерова з Нової Каховки. Звертаючись до присутніх, син Богдан, який продовжує творчу дорогу батька і живе у Києві, сказав: «Збережіть те, що зробив батько».
Gismeteo 
