Його нагородили одним з найпочесніших нині знаків – «За оборону Донецького аеропорту». Щоправда, за нагородою до столиці з Хмельницького їздив брат. А йому вже привіз і показав. Там, на могилі, на Алеї Слави на кладовищі в Раковому, де знайшов вічний спочинок. А хворий батько, взявши до рук синову нагороду, мовчки заплакав. Мама ж пішла у засвіти, щойно зробивши по синові рік. Боляче, що ця кривава війна завдає таких страшних ударів сім’ям, руйнуючи їх.
Молодого 25-річного офіцера, єдиного з міста Хмельницького кіборга (так їх охрестили за надлюдську мужність і витривалість), Дмитра Іваха нагородили посмертно. Не судилося йому взяти до рук й посмертно присвоєні раніше орден Богдана Хмельницького III ступеня та «За мужність і відвагу». З неба спостерігав, як рідну школу № 27 назвали його ім’ям та присвоїли титул «Почесний громадянин міста».
Дмитро з молодою дружиною Вікторією мріяв про дітей. А ще — понад усе хотів, аби ним пишалися батьки, власне тому й ступив свого часу на військову стежку. Тепер ним пишається вся Україна. От тільки його вже нема: перейшов із земного в небесне військо.
Мріяв бути хорошим військовим
«Діма змалку був непосидою, – пригадує на три роки старший брат В’ячеслав, – шебутний такий і завжди посміхався. Ми навіть жартома казали: спочатку заходить посмішка, а вже за нею брат. Завжди – позитивний: що б не сталося, як би скрутно не було, відповідь була незмінна: «Все нормально». Щирим дуже був і щедрим. Він усіх нас – батьків, дружину, мою родину – буквально засипав подарунками. Ніколи не їхав до мами без квітів. То ланцюжка золотого їй купить, то телефон. А що вже мою доньку, племінницю свою, сюрпризами дивував: іграшок за неї більших понавозить. Всі наші домівки в його подарунках…».
Після закінчення одинадцятого ПТУ пішов на строкову службу в 80 аеромобільну бригаду. А далі служив за контрактом у 8 полку спецпризначення. Там і загорівся ідеєю стати військовим. Тож вступив до Львівської академії сухопутних військ імені Петра Сагайдачного. За чотири роки навчання батьки неодноразово отримували листи-подяки за зразково вихованого сина.
Після навчання Іваха відправляють у 95-ту аеромобільну. В Житомир з коханим чоловіком їде й молода дружина – медик за освітою.
А за півроку — війна
На війну молодий командир взводу, який горою стояв за своїх солдатів, по суті, потрапив у перші ж дні. Але для всіх домашніх Діма до останнього подиху стверджував, що він у Житомирі, що все у нього якнайкраще. Страшну правду знав лише брат. В’ячеслав дзвонив до нього щоднини, бо хвилювався дуже. А ще на братів телефон підключив спеціальну функцію: встановлений маячок показував приблизне місце перебування Дмитра.
Спочатку стояли на Чонгарському перешийку. Там, розставивши свої бетеери, чекали команди йти на Крим, але… вона так і не дійшла. «Тоді кинули їх на гору Карачун, де точилися запеклі бої, де бомбили тоді найбільше, – пригадує Слава. – Ми у сімейному колі дивилися короткі телевізійні сюжети звідти, сповнені жахіть (там багато хлопців полягло), та батьки й гадки не мали, що там їхній син. Він підбирав години затишшя, дзвонив і бадьорим таким голосом запевняв, що все добре. Та він і мені ніяких подробиць не розповідав. Лещатами правду з нього витягати доводилось. Аж далеко згодом зізнається дружині, як важко було із згорених дощенту бетеерів діставати рештки побратимів, аби хоч щось передати батькам, дружинам».
А потім вони, так би мовити, рейдом, хлопців своїх з «котлів» визволяючи, йшли Донеччиною на Луганськ, аж до самісінького російського кордону: сіл Дмитрівка, Степанівка, від яких нині лише згарища… «Брат розповідав, як обстрілювали їх з російської сторони надпотужною технікою, дощенту знищуючи населені пункти, а вони й відповісти толком не мали чим. Хіба попреш «рогаткою» проти «Граду»?
«Кури смажені їмо»
Були на бойовому шляху Дмитра Іваха Попасна, Слов’янськ, Краматорськ… Одного разу, побачивши, як підірвався бетеер з розвідкою, відстав від своєї колони, забрав хлопців на свій, вивіз звідти. Взагалі, на рахунку Дмитра чимало врятованих життів: не раз, на обстріл наражаючись, витягував поранених з окопів.
«Пригадую, потрапили вони в оточення в Краматорському аеропорту, про який нині нагадує хіба що штаб АТО, бо на його місці розташований, –– гортає далі книгу братової війни В’ячеслав. – Їм тоді їжу вертольотами скидали, води вони не мали. А він дзвонить батькам, вкотре запевняє, що все добре, і навіть додає: кури смажені сьогодні в їдальні їли. Він дуже не хотів, аби батьки хвилювалися, бо дуже їх любив.
А взагалі він вже давно міг сидіти вдома, – продовжує брат Героя, – бо були поранення. І про це, до слова, теж ніхто з родини не знав, як і про те, що його оперували у Харківському шпиталі, а згодом доліковувався в Ірпіні. Як і про те, що місяць, тамуючи біль й не кажучи нікому й слова, воював з трьома осколками в тілі, бо тільки два з п’яти витягли тоді.
На відвертість брата дуже важко було «розкрутити», – констатує В’ячеслав Івах. – У надзвичайно рідкісні хвилини, коли, очевидно, біль його душевний уже не тамувався, міг сказати пекельно-болюче, оте, що ми за правду визнати ніяк не хочемо: що, мовляв, багато зради у тій війні, що багатьом вигідна вона. А коли я запитав, чого пропустили ворожу колону, що йшла на Донецьк зі Слов’янська, адже мали можливість і ресурс не пропустити, брат скрушно мовив: «Бо замовлене все».
Зв’язок пропав
«Коли тривали бої за сумнозвісний Донецький аеропорт, – пригадує зболене Слава, – вони стояли у Слов’янську… 17 січня я йому подзвонив, кажу: «Брат, аеропорт добивають», а він мені: «Знаю, ми їдемо туди». У них було завдання пробити дорогу життя до аеропорту. Під час бою у бетеері згорів Дмитра телефон, сигнал маячка зник, він добу не виходив на зв’язок. Потім при першій же нагоді він з телефону побратима подзвонив дружині й сказав, що… телефон втопився у душі. Він розумів, що Віка дасть знати нам усім. Але я ж то знав, де він!
…Напередодні Водохреща до В’ячеслава подзвонила братова. До неї прийшли чоловікові побратими… «Діми більше нема!» – кричала вона в слухавку. Як не зможе вона з цим змиритися! Як довго писатиме ще йому Вконтактах і продовжуватиме чекати! Як любили вони одне одного! Безглузда війна. Вона не дала народитися омріяним дітям.
«А я не вірив! – каже В’ячеслав. – А я попросив дати слухавку одному з офіцерів. «Таким не жартують», – почув коротку відповідь. Та ми все одно надіялися. Сподівалися: на впізнанні виявиться, що помилилися…».
Пряме влучання снаряда… Діма останній заходив в укриття. Тож його одразу на смерть. Двоє померли дорогою до лікарні, чотирнадцять поранених. Старший лейтенант Дмитро Івах загинув у неділю, а в п’ятницю вийшов наказ про його офіційне призначення командиром роти, бо ж виконував обов’язки досить тривалий час, після поранення ротного.
«...ніби хоронила вдруге»
Таке страшне зізнання зробить ненька Дмитра Надія Василівна. Вона раз по раз зомлівала. Війна відібрала в неї найдорожче. А за кілька днів пішла у засвіти – на фоні стресів зрецидивувала важка недуга.
Погано почувається і батько. Нещодавно вони з В’ячеславом повернулися зі столиці, де Анатолію Дмитровичу видаляли пухлину на горлі. Тепер він не розмовляє – мовчки проклинає ту війну. Як проклинають її всі батьки, як проклинають її всі українці.
А В’ячеслав займається волонтерством. Ще з початку війни. Зараз вже точно не полишить цю справу. В пам’ять про брата. Дружина з донечкою його підтримують.
А вдома скрізь фото Діми. Осяяне посмішкою обличчя ніби, як завжди, промовляє: «У мене все добре!».
Gismeteo 
