Ці рядки пахнуть потом і кров’ю, пилом і димом передової. Вони написані під обстрілами ворожих «Градів», між передсмертними хрипами і стогоном поранених. Це поезія, кожна літера якої наповнена справжньою любов’ю до України, налита бажанням віддати себе до останньої краплинки своїй Вітчизні. Вірші учасника АТО Бориса Гуменюка — гімн військовому побратимству, гімн кожному справжньому Українцеві, який нині творить історію…
Пропонуємо один із віршів поета з АТО — який, без сумніву, можна назвати одним із найкращих у сучасній українській поезії.
ЗАПОВІТ
Сьогодні знову копаємо землю,
Цю ненависну донецьку землю,
Цю черству закам’янілу землю.
Тулимося до неї,
Ховаємось у ній
Ще живі.
Ми ховаємося за землю,
Сидимо в ній тихо,
Наче малі діти за маминою спиною.
Ми чуємо, як б’ється її серце.
Як вона втомлено дихає.
Нам тепло й затишно.
Ще живі.
Завтра ми вже будемо мертві
Може, багато з нас,
Може, всі.
Не забирайте нас із землі,
Не відривайте нас від матері,
Не збирайте на полі бою наші рештки,
Не намагайтеся наново скласти нас докупи.
І – благаємо вас – жодних хрестів,
Пам’ятних знаків чи меморіальних плит.
Цього нам не треба,
Адже це не для нас — для себе
Ви ставите нам величні пам’ятники.
Не треба ніде карбувати наших імен.
Просто пам’ятайте:
На цьому полі,
У цій землі
Лежать українські солдати
І — все.
Не віддавайте нас батькам —
Не хочемо, щоб батьки бачили нас такими.
Нехай батьки запам’ятають нас малими дітьми,
Неслухняними хлопчиками
З рогатками, з синцями на колінах,
З двійками у щоденнику,
З повною пазухою яблук із сусідського саду.
Нехай батьки сподіваються,
що ми колись повернемося,
Що ми десь є.
Не віддавайте нас дружинам —
Нехай кохані запам’ятають нас красенями,
Такими, які подобалися багатьом дівчатам,
А дісталися їм.
Нехай вони запам’ятають наші гарячі губи,
Наш гарячий подих,
Наші палкі обійми.
Нехай вони не торкаються нашого холодного чола,
Наших холодних вуст.
Не віддавайте нас дітям —
Нехай діти запам’ятають наші теплі очі,
Наші теплі посмішки,
Наші теплі руки,
Нехай діти не торкаються тремтячими губами
Наших холодних рук.
Ось у цих окопах,
Які сьогодні для нас тимчасове житло,
А завтра стануть нашими могилами,
Поховайте нас.
Не потрібно прощальних промов —
В тиші, яка настає після бою,
Це завше виглядає недоречно.
Це, наче штурхати загиблого воїна
І просити, щоб той встав.
Не треба панахид —
Ми й так знаємо, де тепер буде наше місце.
Просто накрийте нас землею
І — йдіть.
Було б добре, якби на тому місці було поле,
Колосилося жито,
Щоб жайвір у небі
І — небо...
Багато неба —
Ви можете собі уявити, який хліб родитиме поле,
Де лежать бійці?!
(У пам’ять про нас їжте хліб із поля,
Де ми полягли).
Було б добре, якби на тому місці були луки
І багато-багато квітів.
І бджола над кожною квіткою.
Щоб надвечір приходили закохані,
Плели вінки,
Кохалися до ранку,
А вдень, щоб приходили молоді батьки
З малими дітьми
(Не перешкоджайте дітям приходити до нас).
Але це буде завтра.
А сьогодні ми ще копаємо землю —
Цю дорогу українську землю,
Цю солодку ласкаву землю.
Пишемо гуртом саперними лопатками
На її тілі
Останній вірш української літератури.
Ще живі...
Gismeteo 
